Від Серця до Серця заради щасливішого Світу

Де мешкає Щастя?
Невідомо… Але все-таки
Воно живе там, де й ми живемо.
У нас один великий Дім.
У ньому немає стін, дверей, вікон.
Зате у ньому є
Небо, Сонце, Вода, Земля…

Скільки у нашому домі мешканців!
Кожен унікальний…
Ми всі живемо разом!
Ми об’єднані тонкими невидимими ниточками,
Ми живемо в одному Домі, назва якого

Планета Земля…
Який він гарний, наш Дім!

*******

Англійське видання / English edition

Звідки взялися казки? З дитинства…
З теплого маленького ґанку, на якому сиділа поряд з мамою і дивилася на небо… З подорожей лісом, де, здається, кожна стеблинка, квіточка хоче поговорити з тобою… Відчуття, що все довкола живе, – звідти, з дитинства.


Ми краще розуміємо своїх батьків, мабуть, тоді, коли самі стаємо ними. З’являється велике диво: сопить у колисці поки ще маленька Людина, і ти відчуваєш, що для неї і для тебе знову відкривається той великий Світ, який ми дізнаємося про все Життя…


Діти… Серед них немає схожих, навіть коли вони ростуть поряд. Так само як і ми, дорослі, не схожі один на одного. Світлі усмішки, очі – чистота серця… Діти люблять казки… Особливо коли їх розповідають. Отак з’явилися й мої. Росли діти, разом із ними росли й казки. Скільки років складалися… Нарешті деякі залишилися на папері. Казки для дітей та дорослих.


Хіба казки потрібні лише маленьким? Взагалі всі ми – діти…
З любов’ю Ольга Дарія Верасень

Please wait while flipbook is loading. For more related info, FAQs and issues please refer to DearFlip WordPress Flipbook Plugin Help documentation.

Англійське видання / English edition

*******

Зміст

Щчаслівы Дом

Жыве на Свеце Дом з вялікімі вачамі-вокнамі… Дом гэты шчаслівы. Чаму? Мабыць таму, што тыя, хто яго калісьці будаваў, глядзелі на Свет добрымі вачыма. А яшчэ ў Доме гэтым жывуць Казкі… Так-так – Казкі!

Дом стаіць на ўзгорку, побач з ім луг, крыху далей за возерам пачынаецца лес. Дом разам з імі радуецца надыходу вясны, усміхаецца Сонейку летам, крыху сумуе ўвосень, ціха дрэмле ўзімку…

Казку ўбачыш там, дзе хораша. У шчаслівым Доме яны з’яўляюцца кожны вечар, а як толькі пачынаецца Дзень, адлятаюць. Куды? Куды ім трэба. Якія ж яны, Казкі, прыгожыя! Ніводнай аднолькавай няма! Усе розныя: вялікія і малыя, вясёлыя і не вельмі. Адкуль яны? Хто ведае? Дом не ведае таксама: з’яўляюцца ‑ і ўсё. Прылятаюць, кружаць у Небе рознакаляровымі птушкамі. Толькі крылы зіхацяць…

Асцярожна апускаюцца на ганак. Стаміліся. Дом сустракае іх ласкава, усміхаецца задумліва, прыгадваючы нешта сваё. Потым кладзе іх спаць, пяшчотна накрываючы мяккай коўдрай…

Дом стараецца, каб Казкам заўседы было цёпла і ўтульна. Шкадуе іх, прыслухоўваецца ўважліва: ”Можа, што трэба?” Нават ноччу сваім скрыпам навучыўся страшыць маленькіх шэрых Мышак. Яны апошнім часам зусім страцілі сорам, пэўна здагадаліся, што тут Казкі добрыя жывуць! А яшчэ Дом заўсёды просіць Зоркі і Хмарку, каб тая прыносіла Казкам добрыя сны…

Казкі Дом шануюць. Прыносяць яму добрыя навіны Свету. Дом любіць іх слухаць. Нават Вецер у гэты час не спявае ў коміне свае песні, а слухае таксама.

Раніцай, як толькі з’яўляюцца першыя промні Сонейка, Дом выпраўляе Казкі ў дарогу. Асцярожна адчыняе свае дзверы і ў вышыню ўздымаецца чарговая Казка. Лёгка ўзмахвае рознакаляровымі крыламі і знікае ў сіняве Неба… Дом не ведае, куды яны ляцяць і калі вернуцца, глядзіць у Неба вялікімі добрымя вачыма-вокнамі і чакае…

Дом сустракае Казкі. На пачатку новага Дня зноў выпраўляе іх у падарожжа. Ляцяць Казкі ў Свет! Ласкава і пяшчотна кранаюць крыламі сэрца, падтрымліваючы святло Любві на Зямлі…

Змест

Званочак

“Дзі-дон, дзі-дон” ‑ ціхенька спяваў Званочак. Павучок паварушыў лапкамі і адкрыў вочкі. Праз салодкі ранішні сон ён пачуў, як штосьці зусім побач праспявала: ”Дзі-дон!”, потым памаўчаўшы крыху, зноў: ”Дзі-дон, дзі-дзі-дон!”.

Звычайна ён прачынаўся значна пазней, таму сёння зноў шчыльна скруціўся ў камячок, але праз некаторы час пачулася ўжо больш моцнае: ”Дзі-дон-дон, дзі-дон-дон!” Высунуўшыся з-пад скручанага лісціка, Павучок агледзеўся. Яго ўласная маёмасць! За тонкія ніці павуцінак зачапіўся галоўкай Званочак і цяпер гойдаючыся пад дыханнем Ветрыка, ціхенька спяваў аб нечым…
‑ Ты мяне разбудзіў! ‑ незадаволена праціраючы лапкамі сонныя вочкі, казаў Павучок.
‑ Прабач, калі ласка, я не ведаю, як гэта атрымалася. – засаромеўся ад гэткай непрыемнасці Званочак. ‑ Прабач, калі ласка, і прывітанне!
‑ Прывітанне, прывітанне! ‑ прабуркатаў Павучок і збіраўся ўжо залезці зноў у свой дамок, але ўсе ж такі спыніўся. ‑ Можа чым дапамагчы?
‑ Дапамажы, я табе вельмі ўдзячны буду!
Званочак усхваляваўся і зазвінеў так гучна, што Павучок схапіўся лапкамі за галаву:
‑ Хопіць табе! І так ужо разбудзіў усіх, напэўна…
Паціху разматваючы павуцінку за павуцінкай Павучок буркатаў:
‑ Вось і будуй, час губляй, каб потым усё тваё нехта за адну хвіліну сапсаваў…

Кропелькі расы віселі на павуцінках быццам чароўныя ліхтарыкі, падараваныя промнямі сонца. Некаторыя зрываліся і маленькімі бліскучымі кроплямі падалі на Павучка. Ён пачаў было зноў буркатаць, але ўбачыў вясёлыя вочы Званочка і… засмяяўся таксама. Смех падхапіў і забраў з сабою крыўду. У празрыстым паветры то ўзнімаліся, то апускаліся ледзь бачныя пасмачкі павуцінак… Павучок скончыў працу, і Званочак, нарэшце, выпрастаў галоўку.
‑ Дзякуй табе! ‑ сказаў ён, нахіліўся і раптам зноў пачулася. – Дзі-дон, дзі-дзі-дон…

Званочак спрабаваў стрымацца, ды дзе там! Лёгкімі хвалямі несліся па наваколлі чароўныя гукі, тонкім вытанчаным рэхам абуджаючы ўсе жывое: ”Дзі–дон! Дзі-дзі-дон!” Патаёмнымі ноткамі звалі яны ўсё самае светлае і добрае, што ёсць на Свеце… Званочак зваў новы дзень: ”Дзі-дзі-дон, дзі-дзі-дон!”

Гукі сціхлі… Павучок сядзеў, заплюшчыўшы вочкі. Ён слухаў! Потым казаў ціхенька:

‑ Дзякуй табе… А можна яшчэ ?

‑ Можна…

На блакітным Небе ласкава ўсміхалася Сонца, а на Зямлю зноў і зноў звонкім струменьчыкам лілася мелодыя ў якой блакітнымі званочкамі гучала Радасць…

Кропля

Кропля вісела на танюткай сцяблінцы і падаць уніз не збіралася! Дождж даўно ўжо прайшоў… Кропля прыгожа ўсміхалася Сонейку ўсімі вясёлкавымі колерамі і не падала! Уласны маленькі цяжар ей не перашкаджаў. Вісела ўжо доўгі час и усмiхалася. Яе сяброўкам гэта даўно надакучыла, і таму яны, паразмаўляўшы паміж сабою аб надвор’і, разам адляпіліся ад Сцяблінкі і паляцелі ўніз, гучна павітаўшыся з Лужынай: “Боўць!”

Кропля падаць уніз не хацела… ”Не хачу туды! Буду ўсміхацца пакуль сіл хопіць,” ‑ вырашыла яна. Трымалася за самы ўскраек і ўсміхалася. Нават Вецер перастаў гойдаць Сцяблінку, каб не перашкаджаць ёй. Кропля падзякавала яму за гэткую пяшчоту і ўбачыла Смаўжа. Марудна перасоўваючы свой дамок Смоўж накіроўваўся менавіта ў яе бок. Сцяблінка была танюткая і лёгкая, а ен ‑ тлусты і цяжкі…

‑ Прабачце, можа Вам было б зручней пайсці па другой дарозе? ‑ пачала было Кропля, але Смоўж яе не даслухаў:

‑ Не змагу, не зручна і… не хачу!

Ён упарта поўз уперад, негледзячы на тое, што ў любы момант мог зваліцца.

‑ Шкада, калі мы звалімся разам… ‑ уздыхнула Кропля, што моцы трымаючыся за хістаючуюся Сцяблінку.

‑ А мне да цябе справа? Я, калі звалюся, дык нічога ‑ ў мяне дамок моцны… І ўвогуле я піць хачу!

Смоўж пыхкаючы ўсё поўз наперад.

‑ Можа, Вы напіліся б там унізе? ‑ ціха спытала Кропля, з жахам прыціскаючыся да шурпатых палосак Сцябліны.

‑ Унізе?! Яшчэ чаго! Папаўзу я ўніз! Я ў гару хачу! Да таго ж ты гэткая празрыстая і, напэўна, смачная. Увогуле, чаго ты тут вісіш? Навошта? Усе твае ўжо даўно там.

Смоўж выразна паглядзеў уніз і спытаў:

‑ Ты што? Сонца не баішся?

Кропля ўсміхнулася:

‑ Чаго яго баяцца? Яно прыгожае, вясёлае, бачыш як гуляе са мной!

‑ Гуляе?! Зараз высушыць цябе ‑ вось і пагуляе!

‑ Няхай. Я ўсе адно на Зямлю з дожджыкам вярнуся!

‑ Вярнуся, вярнуся… Хто цябе пазнае? Шмат вас такіх… Усе ‑ аднолькавыя.

Смоўж хацеў прамовіць яшчэ нешта, але не ўтрымаўся і гучна пляснуўся ўніз. Там, крыху збянтэжаны ад нечаканасці, ён схаваўся ў свой дамок, але праз некаторы час высунуўся:

‑ Яшчэ не звалілася?‑  з’едліва спытаў ен. ‑ Зусім маленькая зрабілася!.

‑ Не звалілася! ‑ засмяялася Кропля і агледзелася…

Вільготная пасля дажджу Зямля ўбірала ў сябе шчырае цяпло сонечных промняў. Усё, што бачыла Кропля, празрыстымі малюнкамі адбівалася на яе баках. Тое, што жыло і радавалася Сонцу, зіхацела ў ёй самой рознакаляровымі адценнямі, быццам чараўнік зрабіў цуда‑скарбонку з крышталя і склаў туды ўсе свае багацці.

Кропля вісела доўга. Уладкавалася зручней і цяпер стомленасці не адчувала. Пакрыўджаны Смоўж ізноў схаваўся ў свой дамок, на развітанне доўга пыхкаючы аб дурноце некаторых асоб, якія вісяць без усялякага сэнсу.

‑ Глядзіце, дождж даўно скончыўся, а гэтая кропелька ўсе яшчэ вісіць! ‑ пачуўся звонкі голас Матылька. ‑ Якая прыгожая! Паглядзець – у ёй увесь Свет – чысты і празрысты… Шкада, калі ўпадзе…

‑ Асцярожна, не краніце яе! ‑ крыкнуў Матылек Страказе, якая ледзь не зачапіла Кроплю сваімі крыламі. ‑ Няхай вісіць! Наколькі сіл хопіць, ‑ пяшчотна дадаў ён.

‑ Я не звалюся! У мяне сіл хопіць! ‑ хацела адказаць Кропля, але адчула, што падымаецца ўсе вышэй і вышэй.

‑ Я вярнуся, абавязкова зноў вярнуся! ‑ гучала ціхім лёгкім шэптам зверху…

Маленький Їжачок

Маленький Їжачок ніяк не міг зрозуміти, навіщо йому колючки…
Він мацав свої колючки щодня, поглядаючи на їхні гострі кінці, і запитував сам себе про одне й те саме: «Навіщо вони на мені ростуть?», але відповіді знайти не міг.
Запитати про це батьків було якось ніяково: вони завжди були зайняті повсякденним клопотом і не мали часу навіть просто посидіти поруч. Однак мама й тато Маленького Їжачка дуже любили, жаліли його і, ласкаво називаючи «Їжачком», пишалися ним.

Так можуть пишатися лише батьки, що, радіючи тому, як росте їхнє дитя, сподіваються побачити в ньому втілення своєї мрії. Напевно, тому у Маленького Їжачка ніколи не зникало почуття надійної охорони – легкої та водночас великої і сильної. Сам Їжачок не міг дати їй назву: вона просто є – і все… Він точно знав, що є на Світі теплий, пухнастий мамин животик, в який завжди можна уткнутися своїм вологим носом, трохи пошмигати їм, і тоді все стане не таким складним і незрозумілим.

Коли сьогодні Їжачок знову ненароком подряпав сам себе своїми ж колючками, він остаточно вирішив розібратися з тим, навіщо вони, ці колючки, йому потрібні. «Під Великою Ялинкою вчора облаштовував свою домівку Мудрий Єнот!» – Згадав Їжачок і поспішив туди. Мудрий Єнот був уже дуже старий і тому, втомившись, часто грівся на сонці, підставляючи йому теплу сиву морду з довгою кудлатою шерстю.

Єнота недарма звали Мудрим, бо, незважаючи на свій старий, пошарпаний
вигляд, кращої поради не міг дати ніхто.
– Добрий день! – тупаючи на місці, сказав Їжачок і засоромився,
побачивши, що Мудрий Єнот не спить, а поблискуючи очима, з усмішкою
поглядає на нього.
– Добрий, добрий! – відповів Єнот і, не затягуючи розмову, одразу запитав: – Навіщо прийшов?
Їжачок трохи розгубився:
– Я щодо колючок…
Старий Єнот усе зрозумів і здивовано хмикнув:
– Хіба тобі їх не вистачає?
– Ні-ні, я не про це, – квапливо почав пояснювати Їжачок. – Дядько Еноте, скажи, будь ласка, навіщо вони мені?

Мудрий Єнот не очікував такого питання… Він довго мовчав, задумливо поглядаючи то на Їжачка, то на дерева, то на траву, а потім сказав:
– Коли ще була жива моя бабуся, я чув від неї, що у вас, Їжачків, колючок не було.
– Не було? – здивувався Їжачок, обережно торкаючись лапкою їхніх гострих кінців.
– Не було! – підтвердив Єнот.
– Навіщо ж вони тепер є?
– Тому що є зуби та пазурі.
– А вони кому потрібні?
– Тому, хто їх має.
– І тобі також?
– Виходить, що так.
– А без них не можна обійтись?
– Не знаю, може хтось і пробував.
– А ти?
Мудрий Єнот довго мовчав, а потім задумливо промовив:
– Я про це якось не думав.
– Чому? Ти ж найрозумніший у лісі. Якщо не ти, то хто?

Прості й водночас складні, як сам Світ, питання Маленького Їжачка змусили старого Єнота з висоти прожитих років подивитися на самого себе… І він не знайшов, що відповісти цьому маленькому колючому створінню, яке тихо шмигає носом і поки ще не знає, навіщо йому потрібні ті колючки. А Маленький Їжачок, так і не дочекавшись відповіді, тихенько потупотів додому, знаючи, що є на Світі пухнастий мамин животик. Можливо, він сьогодні знову уткнеться в нього носом, і тоді все складне стане простим, зрозумілим, а тому не таким уже й тривожним.
«А може, – неквапливо перебираючи лапками лісовою стежкою, думав Їжачок, – Я знайду відповідь на питання самотужки?»

Зміст

Гусениця та Краса

Товста зелена Гусениця мріяла стати красивою…
Гусениця не могла уявити, коли це станеться, але в тому, що це обов’язково буде, не мала сумнівів… Тим часом вона міркувала: «Ще зовсім трохи – і я стану фіолетовою або жовтою, як ті квіти, що ростуть у лузі. Зеленою бути не хо-о-чу, набридло! Може, краще червоною?»
Гусениця не помітила, як почала говорити вголос… Подивитися збоку – смішно: сидить на травинці зелене створіння і розмовляє саме з собою.

Великий Жук летів у своїх справах, почув її і сів поряд.
– З ким це ти? – спитав він, насторожено озирнувся, але нікого не побачив.
Гусениця здригнулася і мало не впала з травинки, потім подумала трохи і відповіла:
– З собою!
– З собою?! – здивувався Жук.
Він збирався вже летіти додому, але в останню хвилину передумав, затримався і запитав:
– Тобі що, зайнятися нічим?
Гусениця здивувалася:
– А я ділом займаюся! Я про свою Красу мрію!
Тепер уже Жук мало не впав із травинки. Він перелетів на інше, більш надійне місце –міцний лист лопуха і поцікавився:
– І давно?
– Що давно? – не зрозуміла Гусениця.
– Давно це ти… про Красу мрієш? – співчутливо уточнив Жук.

– Давно, – посміхнулася Гусениця і почала переповзати з травинки на лист лопуха. Дорогою вона продовжувала: – Розумієш, справжня Мрія завжди живе довго. Мрію має кожен! Вона зберігається в серці, як дорогоцінне насіння. Її бережеш, плекаєш, повертаєшся до неї, ніби в казкове місце знову і знову.

Жук задумливо пригладив лапкою свої шикарні вуса і, подивившись на Гусеницю, запитав:
– Твоя Мрія – бути гарною? І це все?! Більш нічого?
– Хіба це так погано? Гарним бути краще! Гарних усі люблять. А кому потрібна я – зелена, гидка, товста? Ось якби я була гарною, тоді інша справа!
Я зовсім по-іншому дивилася б на Світ, а Світ на мене. Хіба це не справжня Мрія?
– А хто знає, що таке справжня Мрія? Мені, наприклад, твоя Мрія нецікава, я й так гарний!
Жук гордовито виставив уперед своє червоне черевце і, поворухнувши блискучими чорними крилами, продовжив:
– У мене своя Мрія… Але я про неї нікому не скажу!
– Якщо не хочеш, то й не кажи, – задумливо відповіла Гусениця і зітхнула. – А я так хочу стати гарною! Якою саме – не знаю, але тільки не такою, як зараз. Гидко!
– Хіба можна так себе карати?

Під листом лопуха почулося тихе сопіння і, швидко-швидко перебираючи ніжками, на ньому з’явилася Сороконіжка.
– Хіба можна так себе карати? – Промовила вона знову і посміхнулася.
– Ось, подивися, скільки їх у мене!
Сороконіжка так швидко почала підіймати кожну ніжку, що стала схожою на стрічку, яку хитає вітер.
– Ну і що? Знайшла чим пишатися! – здивувався Жук.
Сороконіжка гаряче підхопила:
– Ось-ось! А я про що кажу? Знайшла! Дуже пишаюся! Тому що у мене їх стільки, скільки мені подарувала сама Природа. І кожна мені подобається! Комусь іншому вона подарує те, що потрібне лише йому. Кожна жива істота має свою Красу.
– Краса, краса, – пробуркотів хтось внизу невдоволено. Під лопухом з’явилася грудочка землі і звідти висунувся Кріт.
– Що мені твоя Краса, коли я її не бачу?
– Справжню Красу скрізь можна побачити, відповіла йому Сороконіжка.
– Якщо вона скрізь помітна, як тоді її сховати? Хіба що під землею… – міркував Крот.
Гусениця доповзла до краю лопуха і зупинилася:
– Краса потрібна всім! – сказала вона і продовжила: – Навіть коли ти її не бачиш, важливо знати, що вона є на Світі.
Її м’яко зупинила Сороконіжка:
– Зачекай! Краса не тільки у твоїх очах, вусиках, черевці. Краса у твоїх вчинках. Хто вчора допоміг бідній Жужелиці донести до дому їжу? А хто ще раніше вивільнив Бабку з павутиння? Хто підвіз маленького Мурашку, який поспішав додому?
Жук захвилювався і, покрутивши лапкою свої шикарні вуса, спитав:
– Краса – це гарні вчинки?
– Звичайно! – підтримала розмову Бджілка, що летіла за нектаром.
Вона сіла на ромашку і продовжила: – Гарні вчинки несуть красу, в них Доброта, Любов і Радість. Бджілка помахала всім на прощання пухнастою лапкою і полетіла далі.

Біля великого лопуха стало тихо – всі живі створіння розійшлися у своїх справах… Такі різні і водночас схожі, дивовижні, неповторні творіння Природи – її діти. Залишилася лише Зелена Гусениця. Тільки тепер уже ні власний колір, ні розмір не хвилювали її так, як раніше… Їсти чомусь зовсім не хотілося, очі почали заплющуватися, а в голові крутилося тільки: «Спати… Спати…» Гусениця розуміла: це невипадково, попереду на неї чекає щось дивне. Вона закрутилася в м’яку ковдру, яку сплела самтужки з тонких прозорих ниток, і заснула, вмостившись під листом лопуха, наче немовля в колисці.

Якого кольору вона буде, коли прокинеться, Гусениця не знала – тепер це було вже не так важливо для неї. У невідому таємничу подорож вона взяла із собою головне – відчуття
Краси Світу…

Зміст

Зайчикова Мрія

Маленький Зайчик мріяв про велику морквину…
Сховався під старою ялинкою і думав: «О-о-о! Гризтиму її довго-довго. Нікому не дам!» Зітхнув, очі прикрив: «Коли вже це Літо прийде? Скоріше б. Так хочеться смачної морквинки. Вона ж, мабуть, солодка…»

Маленький вухастик насправді цієї моркви ще ніколи не бачив і смаку її не знав. Але Зайчиха-мама так гарно розповідала про неї, що Зайченя не могло дочекатися, коли прийде справжнє тепло і там, за пагорбом, з’явиться заповітна морква. «Напевно, вона кругла… Ні! Краще нехай буде довга, щоб навіть хвостика не видно!» – думав Зайчик, представляючи її щоразу по-своєму.
«Яка ж вона соковита і хрумка! Навіть у роті смачно стало», – вигукнув Зайчик. «Про що це ти?» – почув він. Зайчик злякався, притиснув вушка, лапки і озирнувся. Трохи далі від нього сиділо сіре Мишеня, гризло суху травинку і пильно дивилося на маленького Зайчика.
– Про що це ти? – знову запитало Мишеня і потягнулося за іншою
травинкою.
– Я про морквинку думаю, – зніяковіло відповів Зайчик.
– А її можна їсти? – блиснуло чорними очима Мишеня і засоромилося:
– Пробач, я весь час чомусь їсти хочу…
– Вона смачна… – задумливо мовив Зайчик, трохи помовчав і додав: – Тільки я її ще не бачив.
– Звідки знаєш? – здивувалося Мишеня.
– Мені мама розповідала, – відповів Зайчик і зітхнув. – Скоріше б уже Літо. Влітку добре! Сонечко гріє.
– Ага, тепло! І насіння різного багато! – теж зітхнуло Мишеня і невпевнено додало:
– А ти мені цієї моркви даси спробувати? Трохи…
– Не дам! Самому мало буде! – буркнув Зайчик.
– Не даси, то не даси. Непотрібно. Воно й зрозуміло: всім їсти хочеться. – Мишеня знову зітхнуло, подивилося на весняне Небо, хотіло бігти далі, як почулось тихе:
– Почекай! Давай разом…
– Що разом? – здивувалося Мишеня.
– Разом про морквочку мріяти! Про Літо… Ти пробач мені, що я ось так…
Мишеня радісно посміхнулося і посунулося ближче:
– А давай ще про квіти помріємо? Мені мама розповідала – вони гарні!

Під великою старою ялинкою сиділи дві маленькі сіренькі грудочки і… мріяли разом! Про що? Про те, що колись закінчаться холодні дні і прийде тепле лагідне Літо. Їм про це розповідали їхні мами. Яке воно, це літо, Зайчик і Мишеня не знали: у їхньому житті його ще не було…

Дві маленькі пухнасті грудочки сиділи, тісно притиснувшись один до одного… І неважливо, коли побачать вони велику моркву і скільки днів їм чекати на чудове Літо. Маленьке Зайченя і маленьке Мишеня зігрівали одне одного своїм теплом і починали розуміти, що на цьому Світі, часом такому холодному, є те, від чого завжди стає тепліше…

Зміст

Бедрик та його сім крапочок

Бедрик вчора навчився рахувати до семи!
Цьому його навчив Мурашка, який жив у своєму великому будиночку-мурашнику за струмком. Мурашка помітив, що у його друга Бедрика на спині сім крапочок, ось тільки чому їх сім, навіть сам Бедрик не знав. Маленький Мурашка теж не знав, але пообіцяв запитати про це свого знайомого – великого пухнастого Джмеля. Він далеко літає і на всі запитання може знайти відповідь.

Рано-вранці Бедрик заліз на жовту серединку ромашки, звідкіля було добре видно стежку, якою щодня пробігав її друг Мурашка. Зверху здавалося, ніби через весь луг тягнеться тоненька жива стрічка. Стежкою поспішали у своїх справах маленькі жителі лужка жучки та козявочки. Бедрик дивився на них і час від часу повторював: «Один, два, три! Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім!» – з гордістю оглядаючись навкруги – ось би хто почув! Навколо нікого не спостерігалося, і Бедрик невдовзі замовк.

Щоб здалеку помітити свого друга Мурашку, він перелетів на черемху, що росла посеред луки. Тільки встиг як слід скласти свої м’які крильця, як почув чиєсь буркотливе дзижчання: «Що це ти тут забув?» Бедрик озирнувся і побачив Джмеля.
– Я вас потурбував? – запитав він і зніяковіло додав: – Якщо так, вибачте, будь ласка!
Джмелю від такої поштивості стало ніяково і він задзижчав більш привітно:
– Ну-у, не сильно… Я спав, а ти мене розбудив, а я, між іншим, сьогодні сильно стомився, бо виконував дуже важливе доручення, трохи змок в росі і змерз.

Бедрик скромно усміхнувся і ще раз попросив вибачення. Його збентежений вигляд надав Джмелю відчуття власної значущості, тому він настовбурчив вусики і сказав:
– Доручення я виконав! Тепер чекаю Мурашку, щоб усе йому пояснити.
– Ой! То це про мої крапочки, напевно! – радісно вигукнув Бедрик.
– А у тебе їх скільки? – Уточнив Джміль.
– Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім! – гордо відповів той.
– Вони! – уважно оглянувши його спинку, діловито підтвердив Джміль, потім подумав трохи і запитав:
– Навіщо?
– Що навіщо? – не зрозумів Бедрик.
– Навіщо тобі це знати? – здивувався Джміль.
Бедрик захвилювався:
– Як навіщо? Я ж їх на собі ношу! Чому їх сім, а не більше чи менше?
– А що? Хіба важко?
– Що важко? – знову не зрозумів Джмеля Бедрик.
– Тягати на собі свої крапки!
– Ні, неважко, тільки чому їх сім?
– Дивак, я ж не питаю, чому я смугастий!
– А чому? – здивувався Бедрик.
Джміль схопився лапками за голову:
– Тому що це мені нецікаво! Зрозуміло?
– Ні! Хіба можна бути нецікавим до самого себе?
– Я думаю про те, де знайти більше нектару! – пробурчав Джміль.
– Навіщо? – знову здивувався Бедрик.
– Щоб його з’їсти! Всім треба їсти, щоб жити! – вигукнув Джміль.
– І все?
– Що все? – тепер вже не зрозумів Джміль.
– Якщо тільки це, то хіба це означає жити? – здивовано запитав Бедрик.

Джміль задумався, а потім впевнено відповів:
– Якщо не думатиму про це – з голоду помру!
– А ти думай! Тільки не увесь час! – усміхнувся Бедрик.
– Про що ще можна думати, коли з ранку до вечора працюєш?! – вигукнув Джміль.
Бедрикові запитання його розсердили, але він палко доводив йому те, що, мабуть, більше хотів довести самому собі.
– Чому деякі квіти закривають пелюстки на ніч? Чому листя зелене?
Чому один виростає більшим, а інший маленьким? Чому… – знову почав Бедрик, але Джміль перебив його:
– Чомучка! – і ще раз повторив: – Чомучка! Справжня!
– Ось і мама моя так каже… – сумно промовив Бедрик і зітхнув. Він зібрався перелетіти на ромашку, але Джміль зупинив його:
– Я знаю, чому ти маєш сім крапок на спині! Мені Стара Сова сказала…
Сім крапок – сім днів тижня. З днів складається тиждень, з тижнів – місяць, рік, життя…
– А чому…
– Зачекай. Доброго дня – доброго життя! – сказав Джміль.
– Як це «доброго?» – здивувався Бедрик.
– Не знаю… – відповів Джміль і знову повторив: – Так Стара Сова каже.
– А чому тоді… – не встиг запитати Бедрик, тому що на стежці нарешті з’явився Мурашка. Джміль побачив його і пробурчав:
– Ось у нього і спитай!
І зніяковіло додав:
– Поспішаю я… Решту нехай тобі Мурашка пояснить.
Бедрик не встиг навіть сказати йому «дякую», так швидко він полетів.
– Один, два, три! З добрих днів складається добре життя… – повторив
Бедрик, махнув Мурашці лапкою та опустився на стежку:
– З добрих днів складається добре життя! – замість вітання знову сказав він і вигукнув: – Зрозуміло! Якщо ти зробив щось добре для інших, то день буде добрим!
– Нам, мурашкам, наша Мама завжди так каже щоранку! – підтримав його Мурашка, привітався і сказав: – А ще каже так: «якщо ти не зробив жодної доброї справи для інших, то день пройшов даремно».
Бедрик знову зойкнув:
– А моя мати завжди каже, що добрий ніколи нікому нічого поганого не зробить… – потім подумав і додав: – Добро завжди сильніше. А мої крапочки для того, щоб той, хто побачить їх, згадав про це. Ось чому їх сім! Тепер зрозуміло! Дякую тобі, Мурашко, дякую Джмелю та Старій Сові!
Мурашка озирнувся:
– А де він?
– Полетів уже, – відповів Бедрик і додав: – А ще сказав, що я справжня «чомучка». Хіба це погано?
– Це добре! Наша мама каже нам, мурашкам, що якщо у нас є питання, значить, ми помічаємо те, що відбувається довкола. Той, хто ставить запитання, завжди знайде на них відповіді.
Мурашка глянув на Небо, і поквапився:
– Сонце вже високо, вибач, але на мене чекають справи. Я радий, що ми тепер знаємо, чому ти маєш сім крапочок на спинці.

Мурашка побіг у своїх справах. Починався день, наступний день, в якому завжди є місце добрим справам… Бедрик подивився в дзеркало, зроблене з краплини роси, і весело засміявся.
– Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім! – і вже серйозно додав: – Сім добрих днів, тиждень, місяць, рік… Добре життя!
Розправив крильця і полетів назустріч своїм дням…


Зміст

Ведмедик та дощ

Ведмедик дуже любив плакати під час дощу…
Як тільки з Неба падали перші краплі, він ставав сумним, і з круглих, ніби ґудзик, оченят одна за одною капали сльози. Залишали на м’якій шерсті тоненькі доріжки, збиралися на кінчику носа, а потім – кап-кап-кап! – капали вниз.

Сіра Хмарка довго висіла над лісом, потім виповзла на середину Неба, надулася і бризнула дрібним дощем. «Знову Небо плаче. Потрібно його втішити!» – подумав Ведмедик і швиденько побіг на берег озера. Там, під великою березою, він мав улюблене місце, де можна побути на самоті…
Що ще можна зробити, щоб допомогти Небу, Ведмедик не знав. Але коли плачеш один, то зовсім сумно. «Краще вже вдвох», – вирішив він колись, і тому намагався завжди допомогти Небу своїми сльозами. Нікому про це не розповідав: боявся, що сміятимуться.

Ведмедик зітхнув раз, другий… У носі знайомо защипало. Кап-капкап… Його сльози зустрічалися з краплями дощу та разом із ними падали в озеро. З води висунулися два карасики, похитали головами і зникли, на прощання грюкнувши по воді хвостами.
Ведмедик шмигнув носом і знову зітхнув: «Як же Небо не плакатиме, коли воно йому всіх шкода! Ось учора Мураха прищемив свою лапку, а маленький смугастий Жучок, що живе під старим пеньком, намочив уранці черевце і захворів». На кінчик носа скотилася наступна крапля… Ведмедик зі співчуттям подивився на Небо: «Строкатого Дятла вчора, напевно, хтось образив – стільки крику було. Шкода його. Ліниву Зозулю – і ту шкода. Кинула своїх діток невідомо де. Тепер шукає».

Дощ не припинявся і, немов через дрібне сито, тихенько крапав на землю. Здавалося, хтось невідомий там, нагорі, теж ллє свої сльози, навіть листя, на яке падали краплі, створювало сумну мелодію… Ведмедик слухав, зрідка витираючи лапкою мокрі очі. Шмигнув носом раз, другий…
«Ну, годі вже!» – почув він. На великому листі жовтого латаття сиділа зелена Жабка, підставляла краплям дощу блискучу спинку і глузливо дивилася на Ведмедика.
– Скільки можна плакати? Дивлюся на тебе – все хничеш! Навіщо? Якщо образив хтось – вибач його. Не треба плакати: Небу важко!
Ведмедик розгубився:
– Як це – важко?
– Коли хтось плаче, усім важко. Той, хто плаче, втратив Радість.
– А чому саме Небо плаче?
– Воно не плаче! Воно всім нам воду дарує. Дощ – це добре!
Жабка підскочила на листі латаття і засміялася:
– Послухай, як весело співають його краплі на моїй спині. Справжній барабан!
– А мені здавалося, що дощик – це сльози Неба.
Ведмедик вперше розповідав про потаємне і не соромився. Мабуть тому, що відчував: його зрозуміють.
– Я плакав, щоб допомогти Небу! Одному важко плакати, – сказав він.
– А навіщо взагалі плакати? Кому допоможуть твої сльози? – здивувалася Жабка.
– Я так думав, – відповів Ведмедик, витираючи лапкою наступну крапельку на носі.
– Даремно! Кажу тобі: дарма! Через сльози побачити щось важко… не те, щоб допомогти, – міркувала Жабка.
– Як це? – не зрозумів Ведмедик.
– Як? Я з тобою, між іншим, кілька разів віталася, а ти не чув!
Ведмедик зашарівся:
– Даруй, я дійсно тебе не бачив.
– Отож! Не бачив! Що можна побачити крізь сльози?

Жабка високо підстрибнула і засміялася:
– Озирнися навколо! Бачиш?
Ведмедик довго придивлявся, смішно зморщивши ніс, а потім невпевнено відповів:
– Ну, бачу…
– Що? – Запитала Жабка.
– Озеро, березу. Он, карасики з води висунулися, не можуть розмовляти. Бідолашні!
– Чекай, чому ж вони бідолашні? – зупинила Ведмедика Жабка. – Вони ж можуть розмовляти! Просто ти їх поки що не розумієш!
Ведмедик здивовано подивився на карасиків, на Жабку, знову на карасиків, а потім тихо прошепотів:
– Жабка! Вони ж мені посміхаються!
– Ну ось! Нарешті помітив! Так-так, усміхаються… і давно. А ще, Качка вже стільки разів хотіла тобі сказати, що від твоїх сліз вода в озері скоро стане солоною.

Дощ скінчився…
Останні важкі краплі зрідка падали з Неба, залишаючи великі кола на воді. Кола розходилися на поверхні озера і поступово зникали. Визирнуло Сонечко, і сіра Хмарка вже не здавалася такою сірою й надутою. Заспівав на різні голоси Ліс… Квіти сушили свої вологі пелюстки… Піднялися в повітря різнокольорові метелики…
Ведмедик озирнувся навколо і здивовано вигукнув:
– Скільки ж всього я раніше не бачив!
– Ми бачимо те, що можемо бачити. Якщо в очах сльози, що помітиш, окрім них? – запитала зелена Жабка і сама ж відповіла: – Нічого!
Ведмедик підвівся, обтрусив із себе крапельки дощу. Вони розлетілися на всі боки, райдужними фарбами переливаючись у променях Сонечка… Ведмедик засміявся, дивуючись самому собі.
– Як радісно бачити Світ, – задумливо промовив він, а потім, трохи помовчавши, додав: – Я не хочу плакати! Крізь сльози нічого не видно!

Ведмедик посміхнувся: на його ніс обережно сів гарний блакитний Метелик. Змахуючи тоненькими крильцями, він сушив мокрі доріжки на м’якій шерсті… Ведмедик не ворушився. Стояв, затамувавши подих, і посміхався, відчуваючи, як зникають його останні сльози…


Зміст

Рожевий Кіт

Pожевий Кіт сидів на хмарці й дивився вниз.
Згори все здавалося дуже маленьким, ніби діти розкидали свої іграшки на різнокольорову ковдру. Рожевий Кіт потягнувся і зручніше вмостився на хмарці, щоб краще спостерігати за всім, що відбувається на Землі…
Там поступово прокидалося після нічного сну життя. Співали півні, поспішали у своїх справах люди… Річка сяяла гарною звивистою стрічкою на Сонці, як молоко на блюдечку, залишаючи під пагорбами рештки густого білого туману. Рожевий Кіт заплющив очі, дозволяючи Сонцю зігріти його спину…

Кіт був незвичним не лише тому, що сидів на хмарі і мав рожеве забарвлення. Надзвичайними були його великі блакитні очі. Вони ніби віддзеркалювали все Небо і могли бачити те, що іноді не помічали інші: Рожевий Кіт був із країни дитинства… Він жив на хмарі і складав сни, а коли наставала ніч, надсилав їх, як дорогоцінні листівки, людям на Землі. Сни були різні: веселі, жартівливі, сумні, але всі – ніжні, м’які, як ласкаві руки матері. Там, внизу, люди не знали, звідки з’являлися ці сни. Діти просто раділи ним, а дорослі дивувалися і шукали таємні знаки, які б пояснили сенс побаченого.

У кожного, хто бачив такі сни, назавжди залишалося відчуття піднесення і гармонії. Мабуть, тому, що ніхто не хотів про них говорити. Великим скарбом зберігалися вони у кожного в найпотаємнішому куточку душі, зіграваючи її своїм теплом. За здійсненням мрій час пролітав непомітно. Але коли останні зірки заплющували втомлені очі, Рожевий Кіт теж відчував втому і зазвичай засинав. Тільки цього разу він не міг заснути: Кіт побачив Маленьку Дівчинку…

Маленька Дівчинка бігла до річки, як бешкетний коник, високо підстрибуючи, щоб не намочити спідницю росою. Тонкі ніжки виблискували у траві, коса розплуталася, і пшеничне волосся легко здіймалося в повітрі. Сьогодні їй наснився рожевий сон! Такий прекрасний сон! Маленька Дівчинка побігла до річки і, радісно сміючись, занурилася в ранкову прохолодну воду. Вона привіталася зі знайомою Качкою, підняла голову і…
побачила Рожевого Кота на хмарі!

Маленька Дівчинка була здивована незвичайним видовищем, але зовсім не злякалася.
– Доброго ранку! – привіталася вона з Рожевим Котом.
– Доброго! – усміхнувся той у відповідь.
– Що ти тут робиш? – спитала Дівчинка.
– Я живу тут. – промуркотів Рожевий Кіт. – Я створюю сни, а потім надсилаю їх людям на Землі, як листівки. Хочеш сюди, ближче до Сонця?
– Хочу! – погодилася Маленька Дівчинка. – А як до тебе дістатися?
Рожевий Кіт вперше комусь це запропонував. Але він згадав те, що бачив раніше: як Вітер розносить по Небу купи хмар, і вони, довгі, білі, стають схожими на вовну. Рожевий Кіт тихенько подряпав лапою край хмари…

Дівчинка побачила, як з Неба до неї потягнувся край пухнастої хмари і згадала, як бабуся скручує шерсть у нитку. Вона часто сиділа поруч із нею і навіть кілька разів намагалася їй допомогти. Виходило в неї не дуже добре: нитка була товста і нерівна. Бабуся ласкаво втішала її, казала, що Дівчинка ще маленька, мине зовсім трохи часу – і їй все вдасться.
Тепер і справді все вдалося: незабаром з Землі на Небо потяглася тонка, але дуже міцна біла нитка, а внизу стояла маленька Дівчинка і стискала в руці її кінець. Рожевий Кіт підхопив лапкою ледве видиму нитку і почав підтягувати її до себе.

Дівчинка влаштувалась поруч із Котом і озирнулася. Сидіти на хмарі було м’яко та зручно… Знизу легким бджолиним шумом долинали звуки Землі. Небом пливли великі пухнасті хмари. Якби вони були трохи ближче, Дівчинка поскакала б по них, як повітряний коник.
– Звідки ти з’явився? – запитала вона у Кота.
– З країни Дитинства, – промуркотів Рожевий Кіт.
– Тож ти Рожевий? – знову запитала Дівчинка.
– Так! – відповів Кіт.
– У тебе очі величезні, як Небо, – продовжувала Дівчинка.
– У тебе теж очі, як Небо, – усміхнувся Кіт.
– Ні, мої очі, як волошки! Мені так мама каже! – засміялася Дівчинка і уточнила: – Волошки схожі на твоє Небо. Вони – найблакитніші та найкрасивіші квіти!
– У нас одне Небо на всіх, – посміхнувся Рожевий Кіт.

Рожевий Кіт та Дівчинка сиділи на хмарі та розмовляли. Здавалося, вони давно знають один одного.
– А мені сьогодні наснився сон, – сказала Дівчинка. – Він світлий і радісний… Я його нікому там, унизу, не розповідала… Хочеш, розповім тобі?
– Я знаю твій сон, – Рожевий Кіт заплющив очі. – Я його тобі сьогодні вночі надіслав. Дівчинка йойкнула і тихо засміялася.
– Як же я не здогадалася, що я зараз ще сплю!
Щоб підтвердити це, вона вщипнула себе і зойкнула від болю.
– Навіщо щипати себе, я б і так підтвердив, що ти не спиш! – промуркотів Кіт.
– Отже, ти справжній?
– А як би інакше я піднявся сюди? – неквапливо міркував Рожевий Кіт.
–Я – справжнісінький Рожевий Кіт з Країни Дитинства. Якщо не віриш, що така країна існує, тоді мене насправді немає.
– Ні, я вірю, вірю! – запевнила його Дівчинка. – Шкода лише, що дитинство з часом зникне.
Уважно подивившись на Дівчинку, Кіт похитав головою.
– Дитинство не зникне, доки кожен пам’ятатиме про нього.
– Я не забуду! – гаряче запевнила Кота Дівчинка. – Дитинство гарне, як казка! І сон твій я ніколи не забуду!
Вони трохи помовчали, дивлячись зверху на Землю, а потім Дівчинка знову спитала:
– Важко вигадувати сни для нас, людей?
Рожевий Кіт посміхнувся:
– Ні. Важче надсилати їх тим, кому потрібно.
– А що буває з ненадісланими снами?
– Залишаються в небі, літають у повітрі, мов невидимі птахи.
– А якщо їх покликати, вони прилетять?
– Авжеж.
Дівчинка задумалася, а потім рішуче сказала:
– Твої сни всім потрібні! Від них на серці радісно.
Дівчинка глянула вниз.
– Мені час додому, – сказала вона Коту. – Бачиш, мене вже моя мама шукає.
Вона погладила Кота по рожевій шерсті.
– Я пам’ятатиму про тебе! Дякую тобі!
– На моїй хмарці для добрих людей завжди знайдеться місце, – сказав Кіт.
Вхопившись за нитку, Дівчинка легко зісковзнула вниз і одразу стала маленькою точкою внизу, на Землі, на березі річки. Вона помахала Рожевому Коту рукою і побігла додому, до земних справ, що чекали на неї.

Здавалося, і не було тієї зустрічі… Але Дівчинка знала, що з блакитним Небом її тепер пов’язує тонка, але дуже міцна нитка, і там, нагорі, на білій пухнастій хмарі, живе Рожевий Кіт, в очах якого можна побачити те, що хочеш сказати сам.

Рожевий Кіт пригрівся на сонці і заснув. Він знав: його сни завжди будуть потрібні людям. Коли настане ніч, він знову придумуватиме і відправлятиме їх, щоб не обривалися тоненькі ниточки, які з’єднують Землю та Небо…

Зміст

Коник та Скрипочка

Зелений Коник чекав вечора, час від часу поглядаючи на маленьку зелену Скрипочку, що лежала поряд… Загорнута в м’який мох, вона довго зберігалася під ялинкою і от нарешті знадобилася… Скрипочка була старенька, з подекуди подряпаними боками, з маленькою тріщиною посередині, але співала вона так, що, мабуть, нікого не було по всій окрузі, хто б не приходив її послухати…

Скільки пам’ятав себе Коник, на Скрипочці щовечора грав його Дід. Високий, зовсім сивий, він легко проводив смичком по струнах – і в повітря мчала Пісня… Якось він покликав до себе онука і простягнув йому Скрипочку:
– Ось, тримай… Бережи її.
– А як же твоя пісня? – запитав Коник.
– Тепер твоя черга.
– Я не зможу грати так, як ти!
– І не потрібно. У кожного своя пісня.
– Навіщо вони слухають тебе?
– Щоб почути згодом свою Пісню. Вона є в кожного у серці, тільки звук не завжди почуєш.
– Твоя Скрипочка їм допомагала?
– Сподіваюся, що так.
– Є однакові Пісні?
– Ні. Ми усі різні.
– Про що буде моя?
– Про те, що розповість твоє серце.

Дід дбайливо погладив Скрипочку і простяг її Конику:
– Тримай.
Маленька й легка, вона одразу сподобалася Коникові, але тоді він не знав жодної мелодії. Отож, приніс її додому і поклав у свою схованку. З того часу не було чутно на лузі знайомих звуків… Слухачі, що звикли до них, спочатку все запитували у Діда, коли нарешті почують його Скрипочку. Він усміхався і відповідав їм:
– Почекайте, усьому свій час…

День йшов за днем… Сонце вставало щоранку і пестивши всіх своїми променями починало новий день. Коли Сонце збиралося відпочивати, вважаючи день закінченим, тоді приходив вечір. Коник діставав Скрипочку, загорнуту в м’який мох, обережно чіпав струни і… клав назад… «Все що навколо нас ті, що є у нас» згадавши Коник слова Діда, які він часто любив повторювати.Toді Коник запитав його:
– Що це є?
Дід усміхнувся і відповів на диво просто:
– Це Життя!
– Що це за дивовижне слово?
– Все, що навколо нас і ми в ньому, в його звуках, кольорах: це потрібно лише відчути.
– Як відчути?
– Кожен по-своєму, у свій час…

День йшов за днем… Одного разу Коник озирнувся і побачив те, що чомусь не помічав раніше: як гарно починається новий день! Квіти на лузі простягали свої пелюстки назустріч турботливим променям Сонечка… Краплі роси виблискували на них, немов діаманти… Вітер дбайливо хитав їхні голівки, розносячи ніжний аромат навколо. Коник здивувався самому собі… Стало раптом так легко і радісно, що він підскочив, високо підкинувши свої тонкі довгі ніжки, і радісно засміявся:
– Як же я не помічав такої краси?! Немов тепер новий день приніс із собою неповторне, величезне диво, яке завжди було поруч із ним і називалося дивовижним словом «Життя»…

Коник чекав вечора, час від часу поглядаючи на маленьку зелену Скрипочку, що лежала поряд… Скрипочка була старенька, з подекуди подряпаними боками, з маленькою тріщиною посередині. Загорнута в м’який мох, вона довго зберігалася під ялинкою і от нарешті знадобилася… Небо неквапливо підраховувало свої зірки… Настав вечір, і Небо змінило свій колір із блакитного на темно-синій. Ніч тихо вкрила Землю м’якою ковдрою. Стало тихо…

Коник узяв Скрипочку. Обережно зачепив смичком струни раз, другий – і на лузі зазвучала його Пісня! Зливались і мчали у вечірнє вологе повітря звуки, створюючи відому лише виконавцю мелодію… Так співає кожне серце, коли настає час… Коник грав! У його пісні звучало саме Життя: аромат квітів, тепло Сонця, дзвін дощу, шепіт Вітру – хіба можна перерахувати все?

Коник грав!
Маленька тендітна Скрипочка створювала чарівні звуки у безмежному концертному залі Землі… То пронизливо високі, то таємниче низькі, мчали вони у висоту, розповідаючи про те, що жило в його серці. І ця пісня радувала, хвилювала, наповнювала собою все довкола.
Коник закінчив грати і здивувався: скільки глядачів довкола!
– Ну ось, казали, що Скрипочку більше не почуємо, а вона знову заспівала! – почулося в тиші.
– Це пісня мого Діда, – збентежився Коник.
– Він співав інакше… Це твоя Пісня! Дякуємо тобі…
Знову стало тихо…
Натхнення одного передалося іншим…

Слухачі поступово розходилися додому, дбайливо зберігаючи в серцях почуту ними мелодію. І разом з нею у кожного, десь там, у глибині, відгукуючись чистим
струмком, починала складатись своя мелодія – Пісня свого Серця. Маленький зелений Коник сидів на кінчику травинки, дбайливо притискав до себе свою Скрипочку і дивився на зоряне Небо…

Зміст

Ромашка та Любов

Ромашка обережно розправила свої пелюстки, зітхнула і знову почала ворожити.
– Любить – не любить… Любить – не любить… Ніхто мене не любить! Скільки не рахуй… – загнувши останню пелюстку, сумно промовила вона.
Подумала трохи і додала вперто:
– Все-таки порахую ще!..

Щойно вона зашепотіла слова вічного ворожіння, як почула насмішливе хихикання. Ромашка обережно глянула убік: там під самим парканом розкішно розмістилася її сусідка, Кропива. Кропива ні з ким не дружила, а мешканці городу за своїм досвідом знали, що краще з нею не зв’язуватися.
– Знову за своє? – єхидно запитала вона.
Ромашка опустила голівоньку і ледве чутно сказала:
– Тобі добре, у тебе квіти маленькі.
– Ну, і що з того? – здивувалася Кропива.
– Не треба гадати про Любов…
– А навіщо про неї гадати?
– А як же? Погано, коли ніхто не любить…
Кропива пирхнула і озирнулася.
– А мені це непотрібно. Головне, щоб сама себе любила!
– Коли знаєш, що ти комусь потрібен, легше жити на Світі, –
задумливо сказала Ромашка. Кропива нахилилася до Ромашки і тихенько промовила:
– Якщо ти знаєш, що нікому не потрібна, може, віддаси мені трохи свого місця?
– Як це? – розгубилася Ромашка.
Кропива знову нахилилася до неї і пояснила:
– Якщо ти нікому не потрібна, навіщо тоді займати стільки…
Не встигла вона сказати останні слова, як звідкілясь почувся лагідний голос:
– Я вас усіх люблю! Ви всі мені потрібні!
Ромашка підняла голівку, глянула навкруги, але нікого не побачила.
Кропива боязко озирнулась і відсунулась від Ромашки подалі.
– А-а, це я так… Запитала просто… Я тут ні до чого!
– Ні до чого?! – зашуміла Малина, яка росла поруч із Кропивою. – А хто весь час жалиться?!
– Подумаєш! Тільки разочок, і то було ненароком, – огризнулася Кропива.
– Ви тільки послухайте! У Кропиви – і ненароком! – загомонило все населення городу.
Великий жовтий Кабачок, який до цього спокійно грівся на Сонечку, поворухнувся і делікатно попросив:
– Шановні, трохи тихіше!
Де там! Рослини почали з’ясовувати, хто, коли та кого образив… Зчинився такий галас, що Ромашка не знала, куди сховати свою голівку. Вже ніхто не пам’ятав, із чого все почалося!
Сварка росла, наче велика грозова хмара. Здавалося, ще трохи – і вибухне грім.

– Я вас усіх дуже люблю! Ви всі мені потрібні! – почулося десь із висоти. Ці тихі й ласкаві слова принесли тишу та спокій. Рослини перестали сваритися і подивилися навколо себе… Ті самі знайомі обличчя… Незрозуміло, чий голос звертався до них? Знову почулося тихе і лагідне:
– Ви всі – мої діти. Як можна вас не любити?
Кабачок, так і не розібравшись, звідки долинають такі гарні слова, таки вирішив уточнити:
– Усіх?
– Усіх! – почули вони у відповідь.
– І навіть Кропиву? – здивовано озираючись, пошепки запитала Малина.
– А що я?! Знову ви до мене чіпляєтесь, – розсердилася Кропива.
Тихцем, роззираючись навкруги, так і не розібравшись поки, кому вони всі так потрібні, рослини знову почали перераховувати свої образи. Побачивши це, Кабачок рішуче сказав:
– Тихо! Не сваріться!
І тут, у несподіваній тиші, всі почули голос Ромашки.
– Любить – не любить… Любить! Любить!.. – щасливо повторювала вона…

Розправивши білі пелюстки, закривши очі, вона радісно сміялася і тягла в блакитне Небо свою голівоньку. Підставляла лагідним сонячным променям своє обличчя і ледве чутно шепотіла:
– Дякую тобі, Сонечко!
– Що це з нею? – здивовано спитала Кропива у Кабачка.
– Що, що! Дякує Сонечку – тому, хто нас усіх любить! – відповів Кабачок і про всяк випадок відсунувся від Кропиви подалі. Нарешті всім стало зрозуміло, звідки лилися ці дбайливі слова.
– Сонечко! Воно нас усіх любить! Без його кохання, як без води, ми не проживемо! – вигукнула Малина, і всі рослини дружно закивали голівками.
– Отакої! Та кому це кохання потрібне? І так можна прожити!
– Потрібне, до того ж усім! – рішуче відповіла Малина.
Сонечко теплим промінням ласкаво погладило колюче листя Кропиви, що войовничо стирчало в усі боки.
– Та я що? Я не проти… – пробурмотіла вона. І несподівано для себе вигукнула: – Дивіться, яка наша Ромашка гарна! Всі подивилися на Ромашку…

Яка ж вона була прегарна! Її біла мереживна голівка виділялася на блакитному Небі: немов легкі вітрила небесних корабликів зібралися разом у безкрайому океані, щоб пливти далі величезним Світом. Ромашка дякувала за Любов тому, кому байдуже, скільки в тебе пелюсток і якого вони кольору, якого розміру твої листочки, чи є тебе пелюсток і якого вони кольору, якого розміру твої листочки, чи є на тобі колючки. Ромашка дякувала тому, хто любив її просто за те, що вона живе на Землі…

На городику стало зовсім тихо. Рослини дякували за Любов Одного до всіх. Коли любиш щиро, кожною клітиною віддаючи світло свого серця, хіба важливо, де ти та чи голосно звучать твої слова? Ні… Коли промовляють серцем, хіба щось може цьому завадити?…

Зміст

Маленька пухнаста Хмарка

Маленька пухнаста Хмарка з самого ранку витирала Небо і бурчала: «Оно воно, Небо, яке велике! Спробуй тут порядок навести!» Зупинилася на хвильку, озирнулася: може, Вітер надіслав допомогу? Але на небі нікого більше не було. Маленька пухнаста Хмарка зітхнула і
знову взялася до роботи.

Сонечко прокинулося, побачило маленьку Хмарку і привіталося:
– Доброго ранку!
– Кому як! – замість вітання відповіла Хмарка і почала так старанно терти Небо, що, здавалося, ще трохи – і на ньому з’явиться дірка.
Сонечко посміхнулося і запитало:
– Хіба так важко Небо витирати?
– Воно велике, а я маленька, – пробурчала Хмарка.
– А ти не думай про це, тоді легше зробиш те, що потрібно.
– Якби хтось допоміг!
Сонечко піднялося вище на Небо і сказало:
– Коли чекаєш на допомогу, тоді першою прийде образа, що хтось не прийшов, а хтось спізнився.
– Важко… Роботи багато! – зітхнула Хмарка.
– Втомилася? – Запитало Сонечко і ласкаво погладило Хмарку своїм промінцем.
– Ні. Тільки все одно Небо велике, а я маленька! Час витрачаю, себе витрачаю! – уперто стояла на своєму Хмарка.
– Знову ти за своє… Подивись на мене, я своїх промінчиків не жалію.
Всім своє світло щодня віддаю! – усміхнулось Сонечко і продовжувало: – Те, що робиш щедро, завжди буде всім на радість. Подивися, яким чистим стало Небо!

Хмарка скоса подивилася на Сонечко, надулася і бризнула на нього дощем! Сонечко весело засміялося. Кожна крапелька підхопила його посмішку… Маленькі блискучі крапельки падали на Землю і утворювали диво-міст. Райдужний міст між Небом та Землею! Чарівними стрічками впліталися в нього всі кольори Світу: червоний, помаранчевий, жовтий, зелений, блакитний, синій, фіолетовий…

Хмарка в захопленні дивилася навколо і вже не бурчала. Та й як можна бурчати, коли бачиш таку красу? Вона трусила дрібним дощем і разом із Сонечком раділа тому, як райдужні краплі несуть на Землю різнокольорові подарунки Неба…


Зміст

Різнокольоровий Світ

Папір лежав на столі і зітхав, оглядаючи себе з усіх боків.
Який же я білий! Просто красень! – гордо думав він. Потім глянув на Фарби, що лежали поряд і фиркнув:
– Присунулися тут до мене… Жодного аркуша не дам! – зашелестів Папір і відсунувся від Фарб подалі. – Кажуть, Папір все стерпить. Зараз! – продовжував буркотіти він.
Фарби цього це чули і тому вже вкотре поскаржилися своєму другу Пензлику, який жив з ними в одній коробці.
– Ну ось, знову почав. Знайшов чим вихвалятися! Ну і що з того, що він – білий? Подивитись нема на що! Порожньо!
Папір це почув.
– Краще вже бути білим, ніж з тими плямами, які ви зі своїм пензликом на моїх листочках залишаєте! – образився він.
– А що? Красиво! Взагалі, це не плями, а… – спробував пояснити Пензлик, але Папір почав так дзвінко галасувати про свою втрачену красу, що крім себе вже нікого не чув…
У вікно заглянув Сонячний Промінчик. Хотів було вирушити далі, але почув сварку і зупинився.
– Доброго дня! – ласкаво усміхнувся він.
Папір ніяк не міг заспокоїтися.
– Терплю, терплю… – продовжував буркотіти він, поправляючи свої листочки.
Промінчик послухав його, Фарби, Пензлик, а потім запитав:
– А які кольори ви знаєте?
– Червоний, жовтий, синій – розпочали Фарби.
– Зелений… – допоміг Пензлик.
– Білий! – голосно оголосив Папір, озирнувся і додав: – Білосніжний, як я!
– Добре… – сказав Сонячний Промінчик. – Це лише назви. Озирніться! У кожному кольорі –дарунки світу Природи. Подивіться у вікно, бачите квіти? Які вони?
– Червоні! – відповіли Фарби. – Ось вам і перший колір! – усміхнувся Промінчик. – Червоний – колір кохання, доброти, турботи… А гриби у кошику якого кольору?
– Помаранчеві! – відповіли Фарби. – Лисичка нещодавно хвалилася, що гриби так назвали на її честь!
– Помаранчевий колір дарує радість від того, що ти пізнаєш Світ, у якому живеш, – продовжив Промінчик.
– А чому це грибам такий колір подарували? Я, наприклад, не гірший за них! – знову почав був Папір.
– Почекай, озирнися! – втішив його Промінчик. – Кожен колір всюди нагадує про себе. Подивися, скільки різних відтінків: рожевий, малиновий, рудий! Порахувати важко! Тільки разом всі кольори роблять Світ напрочуд красивим. Уявити важко, що було б, якби вони сперечалися між собою.
– Це я так… трошки… А взагалі… я кульбаби люблю! – збентежено зашелестів листочками Папір.
– Як гарно звучать слова, у яких немає образи. Ось вам і наступний колір – жовтий! Він, як Сонце, дарує кожному світло та радість, а ще теплоту посмішок! – продовжував Промінчик.
Він зручніше влаштувався на краєчку столу і запитав у Фарб:
– А синій колір знаєте?
– Як його не знати! – здивувалися Фарби. – Він такий гарний, як саме Небо!
– І дзвіночки біля паркану теж, як Небо, і Метелик, що прилітав вчора – також, як Небо! – задумливо промовив Папір.
Він вже не сердився, а поглядав з цікавістю за вікно, де показувало свій яскравий одяг Літо.
– Синій колір дарує Світу мудрість, безмежну, як глибина ясного Неба, висоту думки, вільної, як птаха. – продовжував Промінчик.
– А зелений буде? – тихо запитав Пензлик і додав: – Дуже вже він мені подобається…
– А як же без нього! – лагідно посміхнувся Промінчик. – Зелений колір дарує радість натхнення, будить таланти, які є у кожного.
– Я коли на нього дивлюся, мені малювати хочеться. – підхопив Пензлик і подивився на Папір.
Папір спокійно лежав на столі, навіть листочками своїми не ворушив – він слухав.
– А я люблю дивитись, як заходить Сонце, – тихо сказав він і зітхнув. – Тільки у Фарб такого кольору немає.
– Як це немає? – здивувалися ті. – Якщо червоний і синій змішати, вийде цей колір – фіолетовий!
– Ось вам і ще один колір. Він дарує Світу віру та надію на краще. – Промінчик присів на краєчок столу і, поглядаючи вдалечінь, продовжував:
– Настане вечір і принесе з собою той самий фіолетовий колір.
Папір рішуче зашелестів своїми листочками, розгорнув їх і сказав Фарбам і Пензлику:
– Гаразд! Малюйте свої цятки!
– Це не цятки… – знову почав був Пензлик, глянув на Папір і здивувався: гоноровий Папір було не впізнати!
– Вибач, я не хотів тебе образити, – сказав Папір і додав: – Малюйте! Я буду радий…
Промінчик подивився на нього і лагідно посміхнувся, потім піднявся у висоту і зник. У них, у Промінчиків, багато справ.
А Папір більше не сердився… Він потоваришував із Фарбами та Пензликом. З того часу на його листочках стали з’являтися малюнки. Тепер Папір пишається ними, вважає їх не цятками, а справжніми картинами… Що на них намальовано? Наш з вами Світ! У них, у цих картинах, різними кольорами сяє його краса. Яка? Та, що завжди поряд… Озирніться! Краса Світу нагадує про себе… Чим? Різнобарвністю!..

Зміст

Кульбаба дуже хоmiла літати

Кульбаба дуже хотіла літати…
Вона дивилася на хмари, які пливуть по Небу, і уявляла їхні далекі подорожі Світом. Хмари завжди були різні, несхожі одна на одну. Вони нікуди не поспішали, а пливли повільно синім Небом, розмовляючи між собою і з Вітром. Здавалося, невидимий художник малює сюжети на величезному полотні, дивуючи своїм талантом усе живе довкола.

Кульбаба дуже хотіла літати…
Ось і сьогодні, як завжди, вона підняла вгору свою жовту голівку, щоб краще бачити шлях хмар-мандрівників. «Знову тягнеш свою шию невідомо куди, вона в тебе стала дуже довга
і тонка, – почувся тихий скрипучий голос. – Так і зістаришся зі своєю мрією, дмухнуть на тебе – і зникнеш, ніби не було».
Кульбаба помітила серед чагарників велику товсту Жабу. Жаба глузливо подивилася на Кульбабу опуклими очима і, важко перевалившись через гілку, сховалась під нею від літньої спеки. «Ну ось, тепер ще й Жаба сміється», – сумно подумала Кульбаба, але голівку не сховала, і та яскравою жовтою кулькою блищала в зеленій траві. «Вчора набридла нахабна Лисиця, а сьогодні – Жаба!» Вона задумливо подивилась на Небо і знову зітхнула:
– Як добре птахам та метеликам – летять, куди захочуть. Я теж так хочу! Здається, зовсім трохи не вистачає, щоб піднятися у височінь. Напевно, там легше дихати, і знову ж таки – ближче до Сонця. От якби якось злетіти одного разу, щоб відчути себе вільною, побачивши зверху красу Світу!

Кульбаба дуже хотіла літати…
Невідомо звідки з’явився легкий Вітерець і, наче втішаючи, ласкаво погладив її. Поруч хтось задзеленчав:
– Доброго ранку, Сонечко – маленьке Сонечко на Землі!
Кульбаба побачила смугасту Бджілку, яка старанно збирала пилок з Ромашки.
– Добрий день! – щиро посміхнулася Кульбаба у відповідь. – Дякую за добрі слова!
Кульбаба розпушила голівку, розправила листочки і простягла їх до сонячних променів, які ніби залишилися в лабіринті тоненьких трубочок її квітки. Сонячні промені зігрівали Кульбабу, дбайливо перебираючи кожну з пелюсток, ніби мама пестить свою дитину.


Кульбаба дуже хотіла літати… На лузі було багато інших рослин. Кожна з них мала свої мрії,
бажання, у кожної – своє життя. Рослини приятелювали, іноді сварилися, але між ними завжди зберігалося тільки їм одним відоме таємниче зелене братерство.

Кульбаба знала, що її друг і сусід – синій Дзвіночок – вже давно закоханий у Небо, а білі Ромашки дуже люблять казки. Ось тільки про свою мрію Кульбаба нікому не розповідала, зберігала її в глибині своєї маленької квіткової душі. Так зберігають найбільшу цінність – своє багатство, що дає тобі сили… Кульбаба тягла свою пухнасту голівку, поглядаючи на хмари, і їй здавалося, що ще трохи – і вона підніметься до них у Небо, легка, прозора, вільна… «Якщо дуже чогось бажати, воно виповниться», – згадала вона слова Метелика, який часто прилітав до неї за нектаром.

А літати Кульбаба дуже хотіла! Ночами вона часто бачила сни про далекі подорожі, яскраві враження, головним у яких було відчуття гармонії та радості. «Якщо дуже чогось захотіти, воно обов’язково здійсниться!» – знову згадалися їй слова Метелика… Кульбаба посміхнулася і озирнулася довкола. На лузі вирувало життя… Кожен із мешканців поспішав зробити все потрібне, щоб наприкінці дня подивитися на зірки, знаючи, що разом із повсякденною метушнею в житті є щось важливіше.

Кульбаба дуже хотіла літати…
Непомітно закінчився день, залишаючи в минулому низку думок, справ. Зібралося відпочивати Сонце, перед сном розмалювавши Небо різними відтінками фарб. Налаштували свої скрипочки музиканти-коники. Ніч тихо вкрила Землю м’якою зірковою ковдрою. Перші промені Сонця розбудили птахів, їхні голоси рознеслися довкола, вітаючи новий день. Туман поступово сідав на стеблинки, листя, квіти рослин, вмивав їх, будив прохолодою.
«Добрий день!» – сказала Кульбаба, кивнула голівкою і раптом відчула незвичайну легкість… Поки вона спала, з нею щось сталося! Вона не могла пояснити, що саме, але розуміла: за ніч у її житті сталася дуже важлива подія.

Кульбаба потягнулася до хмар, щоб як завжди, провести їх у далеку подорож, і тут почула захоплений шепіт Дзвіночка:
– Дивіться, наша Кульбаба стала хмарою! Подивіться, подивіться! Вона стала справжньою хмарою! – захоплено повторював Дзвіночок, озираючись навкруги і не знаходячи знайомої жовтої шапочки своєї подруги.
– Красиво! Дуже красиво! – закивали головою Ромашки.
– Про що вони? – здивувалася Кульбаба. – Доброго ранку! – промовила вона, зніяковівши від такої уваги.
– Доброго ранку, доброго ранку! – хрипко передражнила його Жаба, що висунулась з-під гілки. – Я тебе скільки разів попереджала, тільки ти занадто розумна й не слухала. Навіщо тобі хмари? Дуне вітер – і немає їх, зникли! От і дочекалася – сама стала схожою на них. В опуклих очах Жаби не було глузування чи злості. Важко перевалюючись з боку на бік, вона знову полізла у своє затишне місце, на прощання з жалем подивившись на Кульбабу:
– Ну, якщо що, доброї тобі дороги. Прощавай!
– Чому вона так каже? – з подивом подумала Кульбаба, але не встигла нічого сказати…Налетів непосидючий Вітер, засміявся і… дмухнув!

Незліченна кількість маленьких парашутиків-насінинок відірвалася від голівки Кульбаби і піднялася в повітря! Десятки небесних мандрівників, кожному з яких подарували свої крила, змогли здійснити її заповітну мрію. Вони… Полетіли! Тоненькі, легкі парашутики понесли із собою найцінніше багатство – продовження Життя на Землі, ще один шедевр Природи, маленьке диво, в якому вся краса та мудрість Світу… Вітер підхопив парашутики-насінинки, і вони, легкі, прозорі, все вище піднімалися в Небо, наздоганяючи хмари. Мов срібні зірки в ранковому Небі, вони поступово танули у висоті, щоб десь там, далеко-далеко,
втомившись від довгої подорожі, опуститися на Землю і знову стати кульбабами…
Кульбаба дуже хотіла літати!..

– Час! – сказав Вітер і почав дбайливо відправляти маленькі пухнасті парашутики-насінинки на Землю… Він залишав кожного там, де той був потрібний. Парашютики-насінинки весело перегукуючись, по черзі опускалися на Землю.
– А ось час і мені! – засміявся черговий Парашутик і маленькою срібною зірочкою полетів туди, де чекало його те, що називається одним великим словом «Життя».

Він опустився на Землю і озирнувся… Навколо було дуже галасливо. Гуділи бджоли, збираючи пилок із квіток. Дзвіночки обговорювали останні новини. Перескакуючи через один одного, кудись поспішали коники. Жужелиця тягла на собі великий шматок їжі і голосно стогнала про те, як важко живеться їм, бідним жужелицям. Ящірка гріла на сонці свої боки і спостерігала за метеликом, який сидів на травинці і співав, безтурботно розглядаючи себе в дзеркальній крапельці роси.

Після тиші просторого, синього Неба та білих хмар, незвично й кумедно було бачити й чути все це. Парашутик-насінинка хотів уже летіти далі, як почув зовсім поруч: «Гей! Пухнастик!» Він озирнувся і побачив велику товсту Жабу.
– Ти хто? – запитала Жаба і, важко перевалюючи, посунулася ближче.
– Я? Я – Кульбаба! – з гордістю казав Парашютик-насінинка, подумав і додав: – Я можу літати!..

Зміст

Стара Яблуня

Стара Яблуня раділа наступному ранку…
Вона не рахувала, скільки ще так буде. Вона знала, що їй залишилося зовсім небагато, але це відчуття не надавало останнім дням сумного відтінку.
«Все моє», – відповіла вона якось Сірій Вороні. Ворона запитала про це ще взимку. Сіла на гілку і нахабно поцікавилася, скільки вона, Яблуня, ще думає тут стояти, і, взагалі, чи зможе вона зацвісти цієї весни. В останні роки яблук на ній майже не було, тож образи на Ворону дерево не тримало. Яблуня відчувала, що сил їй вистачить ненадовго… Частина гілок засохла, стовбур, давно розірваний сильними зимовими морозами, нахилився до землі.

Весна прийшла холодна, з дощами та заморозками, справжнє тепло з’явилося дуже пізно. Молоді яблуні якогось заморського, дуже рідкісного сорту, злякалися холоду і навіть не зацвіли. Пізно ввечері до Старої Яблуні підійшов Старий Майстер: «Постаріла вже… зовсім як я…» – ласкаво погладив її кору зморщеними руками й повільно зайшов до хати.

Стара Яблуня і Старий Майстер були одного року, скільки пам’ятали себе – завжди росли разом. Їх дуже любили діти… Стару Яблуню – за її ароматні, соковиті яблука, а ще за те, що на ній було добре сидіти, звісивши ноги. Скільки дитячих таємниць вона знала! Старого Майстра – за іграшки, які краще за нього ніхто з глини зробити не міг. Коли почалися перші, по-справжньому теплі дні, Стара Яблуня зібрала останні сили і, болісно відчуваючи запашне весняне повітря, розцвіла!

Ще живі гілки допомагали кожному бутону причепуритися сніжнобілим цвітом. Квіти вкрили почорнілі гілки пишною пеленою, а Яблуня, легко, як у молодості, розгойдувала ними. «Яблуня! Дивіться! Стара Яблуня зацвіла!» – дивлячись на її красу, дивувалися діти. Старий Мастер не дивувався… Він дбайливо доторкнувся до ніжних рожевих квітів і задумливо промовив: «Зібралася Красуня…» Старий Майстер довго жив один, але жив не самотньо. Чи можна бути самотнім, якщо в душі живуть Доброта і Любов? Тому, мабуть, його іграшки дуже подобалися дітям…

Маленькі, зроблені з глини, вони ніколи не були схожі один на одного не тільки зовнішнім виглядом і кольором, а й звуком, і були схожі на казкових птахів. А як гарно співали іграшки-птахи, зроблені Старим Майстром! Так співають весняні птахи, вода в річці, джміль на лузі, вітер у листі дерев. Діти і навіть дорослі іноді підносили до вуст маленьку грудочку
глини, і в повітрі лилася пісня… Кожен співав про своє, тому й звуки були різні. Одні – світлі, радісні, сильні, інші – до болю зворушливі, сумні. Як сяяли обличчя тих, хто співав разом з іграшкою! Ніби Весна так добре втамувала спрагу, що вони розмовляли між собою…

Останнім часом Старий Майстер іграшок робив особливо багато і, не шкодуючи, дарував їх усім. Так не шкодують свої твори ті, хто разом із ними віддає тепло свого серця. Воно трохи втомилося від прожитих років і все частіше нагадувало про це, але Майстер не хвилювався: «На все свій час».

Стара Яблуня цвіла і знала: востаннє… Ароматні червоні яблука вона подарує восени Майстру та всім, хто прийде до неї. Яблука, з тонкими рожевими смужками з боків, мали особливий смак. Ніхто не знав, який це сорт – такого у всій околиці не було. Стільки років щоосені Стара Яблуня дарувала всім те, на що була багата, навіть якщо їй було важко…Зараз вона відчувала, що це її остання Весна і не шкодувала про це… «Навіщо цвітеш? Краще росла б собі на радість, більше прожила б», – подивившись на неї, пробурчала Сіра Ворона. «Навіщо дарувати комусь останнє?» – Знову запитала вона у Яблуні, примостившись на гілці.

Яблуня не знала, що сказати: просто інакше вона не могла… Все, що віддаєш від щирого серця, несе Любов, будить почуття, з якими слабкий стає сильнішим. Сіре змінює колір, коли починаєш розуміти, що разом із повсякденними турботами та труднощами є щось важливіше – Радість Життя… Коли бачиш в очах світло щастя, чи можна жаліти тепла свого серця? Старі не пошкодували… Навіть знаючи, що віддають останнє…

Літо поступилося своїми днями Осені. Тонкими стрічками потягнулися в Небо птахи-мандрівники, що відлітали у теплі краї. Осінь покрила землю своєю позолотою, і вона сяяла тепер, дивуючи всіх багатством відтінків фарб. Легкий Вітерець хитає тонкі павутинки
на травинках. Тиша… Тільки зрідка чути кришталевий крик журавлів…

Стара Яблуня зітхнула, подивилася на свої ще живі гілки й усміхнулася. На них висіли яблука, – яскраві, червоні, ароматні… Скільки ж їх було! Ніхто такого не пам’ятав! Розуміли: це недарма. Навіть діти чекали, поки яблука дозріють, не зриваючи їх раніше, щоб потім, у потрібний час, дбайливо взяти у свої долоні це диво. Старий Майстер закінчив свою останню іграшку – подарунок… Іграшка вийшла особливо гарною… Завтра він подарує її маленькому світлому дзвінкоголосому хлопчику, який прибігає до нього щоранку…
Старий Майстер усміхнувся і подивився на Стару Яблуню. Сів поруч і притулився до неї спиною.

Старі були разом.
Вони не рахували дні, не думали, що буде завтра і чи настане воно взагалі. Вони просто дивилися, як заходить Сонце, знову дивуючись і радіючи цьому диву…

Зміст

Маленька Сніжинка

Біла Хмарка зазирнула в свою кишеню і побачила там останню Сніжинку.
– Як це я тебе не побачила? – здивувалася Біла Хмарка.
Кишеня була велика… Остання маленька Сніжинка тихенько сиділа в самому куточку і не ворушилася. Хмарка подивилася вниз, на Землю, і запитала:
– Чому ти тут ховаєшся? Твої подружки ось де! А ти не поспішаєш… Чому?
Маленька Сніжинка притулилася до м’якої кишені і тихо сказала:
– Не хочу! Мені тут добре! З тобою.
Біла Хмарка погойдалася в Небі:
– Усі колись вирушають своїм шляхом… Тобі теж пора.
– Я не знаю, який він, мій шлях.
– Якщо ти твориш добрі справи, твій шлях теж буде добрим.
– Я ж зовсім маленька! Хіба я щось можу? – невпевнено оглядаючись на всі боки, запитала Сніжинка.
– Можеш! З дрібних справ складаються великі. Головне – щоб їх творили від щирого серця! – засміялася Біла Хмарка, обережно дістала останню Сніжинку зі своєї кишені і підняла її вище: – Дивись!

Маленька Сніжинка побачила далеко внизу Землю… Там, у чарівному танці, легко кружляли маленькі сніжинки, схожі на неї і водночас такі різні. Кожна мала свій неповторний, витончений малюнок. Сніжинки красиво сяяли на Сонці, тихо спускаючись на Землю великою білою ковдрою. Дбайливо покривали всі її куточки, щоб вберегти від морозу все живе.
– А що буде потім? – спитала маленька Сніжинка, поглядаючи то на Білу Хмарку, то вниз на Землю, яка теж стала білою.
– Земля стане сильнішою. Відпочине взимку, а навесні прокинеться та подарує всім Радість Життя.
– А де будемо ми, сніжинки?
– Повернетеся до мене крапельками води і свого часу знову станете сніжинками.
– І так буде завжди?
– Завжди, – відповіла Біла Хмарка.
Остання Сніжинка посиділа в її кишені ще трошки, притискаючись до м’якої Білої Хмарки, а потім визирнула з кишені і полетіла.
У холодному зимовому повітрі кружляла маленька красуня. Все нижче опускалася на Землю, наздоганяючи своїх подружок, щоб разом із ними зробити Землю сильнішою…

Зміст

З Днем Народження, Ліс

Жив на Землі Ліс…
Скільки йому було років, Ліс не пам’ятав. Не знав про це ніхто з його мешканців, адже народився він дуже давно. Сам Ліс не замислювався про свої роки: просто жив – і все.
Ліс любив Сонце. Відчував його світло і тепло, радісно тягнув до нього свої гілки-руки. Ліс дякував Сонцю за те, що воно є на небі. Сонце теж любило Ліс, віталося з ним, щодня торкаючись його своїми промінчиками.

Змінювали один одного пори року. Ліс прокидався навесні від дзвінкого співу птахів, дихав ароматом квітів та меду влітку, восени щедро обдаровував усіх своїми багатствами, а взимку, трохи втомившись, затихав. Зима вкривала його м’якою білосніжною ковдрою, і Ліс засинав, щоб у потрібний час прокинутися і знову вступити в такий знайомий кругообіг:
Весна, Літо, Осінь, Зима.

Жила на світі маленька пухнаста Хмарка. Вона народилася зовсім нещодавно, була по-дитячому грайлива і навіть трохи гонорова. Маленькій Хмаринці було цікаво все, що відбувалося навколо, а ще вона любила бігати по Небу наввипередки з Вітерцем. Її бабуся, стара важка Хмара, дивлячись на них, не гнівалася, а тільки бурчала час від часу: «Ох! Немає на вас управи!»

Одного разу маленька Хмарка набігалася Небом, втомилася, присіла на велику Сосну, що росла на гірці і заснула. Ліс помітив Хмарку вранці. Маленька непосида солодко спала на гілці. Ліс побачив, як дбайливо Сосна прикрила мандрівницю від нічної прохолоди, посміхнувся, бризнув на обох краплями роси – і вони прокинулися.
– Навіщо ти нас турбуєш? – забурчала маленька Хмарка.
– День почався, годі спати! – засміявся Ліс.
– А я ще маленька, три дні як народилася!
Хмарка спочатку сховалася під гілкою Сосни, але потім таки висунулась, влаштувалася на найвищій гілці і запитала:
– Лісе, а коли ти народився? Коли твій День Народження?
Ліс здивувався:
– Не знаю. У мене його немає…
– Як це – немає? – запитала маленька Хмарка у Сосни. – Ваш Ліс такий величезний, а в нього немає Дня Народження?
Та сором’язливо опустила очі і зітхнула:
– Ніхто не знає. Давно це було…
– Потрібно знати свій День Народження! – рішуче сказала маленька Хмарка і озирнулася.

Починався новий день…
Сонце знову взялося до своїх справ – освітлювало та зігрівало все живе. Хмарка покликала легкий Вітерець. Вона пошепотілася з ним про щось – і Вітерець швидко зник, наче його й не було. Хмарка піднялася вище в Небо і голосно оголосила:
– А чи знаєте ви, що сьогодні у нашого Лісу День Народження?
Це було так несподівано, що в Лісі стало тихо… Вперше його мешканці задумалися про те, коли з’явився на Світ той, хто завжди був їхнім надійним другом.
– У мене? – здивовано прошепотів Ліс.
– У тебе! – рішуче підтвердила Хмарка.
На блакитному Небі, штовхаючи перед собою стару важку Хмару, з’явився Вітерець. Та невдоволено бурчала, але маленька Хмарка трохи пошепотілася з нею, і Ліс відчув, як на нього посипався теплий лагідний дощ. Маленькі прозорі краплі води падали з Неба, стрибали зеленими сходинками листя, спускаючись усе нижче. Сонце засміялося, і його
посмішка засяяла в цих краплях, весело переливаючись різними кольорами.
– Дивіться, дивіться! Нашому Лісу в День Народження подарували Веселку! – зашуміли всі його мешканці.
– Диво! Веселка на День Народження?! Який цінний подарунок! – захоплено промовила Сосна. Її підтримав Вітерець:
– Те, що даруєш від щирого серця, найцінніше.
– Дякую за привітання, але, даруйте, я не пам’ятаю взагалі, чи є у мене такий день? – збентежився Ліс.
– Тепер буде! – відповіла важка Хмара і повільно попливла Небом у своїх справах.
– День народження має бути у кожного! – сказала маленька Хмарка і всім одразу стало зрозуміло: Хмарка говорить дуже важливі слова! Маленька, по-дитячому пухнаста непосида, говорить про те, що було і буде важливим завжди і для кожного.
Життя кожного колись почалося.

У кожного на Землі є свій День Народження на Світ… Свято і Життя однаково радісні – одне без іншого не може існувати. Важливо, коли і де ти народився, але ще важливіше, що це колись сталося…

Зміст

Шпак і Значущість

Шпак ходив туди-сюди по доріжці, час від часу поглядаючи на всі боки. Склав за спиною крила, витяг тонку шию і, викидаючи вперед тонкі худі лапки, напружено думав тільки про одне: «Чи я виглядаю поважно?» Зашпортався об дощового черв’яка, подивився на нього і зітхнув: «Іншого разу!» І… пішов далі. Черв’як застиг на місці від страху, потім схаменувся і, швиденько зісковзнувши з доріжки, сховався в м’яку після дощу землю.

Сусідки-трясогузки, побачивши це, захіхікали, але Шпак задер дзьоба, пройшов повз них і навіть голову не повернув. «От якщо підніму голову ще вище, а дзьоб поверну трохи в бік, буде добре. Нічого, що незручно, зате так, як я, ніхто не ходить», – міркував він, час від часу спотикаючись об каміння на доріжці. Доходив до високого очерету, що ріс на березі ставка, а потім, крутнувшись на одній лапці, повертав і йшов назад.

Скільки разів це повторювалося, він не рахував, лиш крокував і чекав, коли його нарешті помітять. Але чомусь уваги на нього ніхто не звертав. Усі кудись поспішали…
«Зараз он та Жужелиця зверне на мене увагу. Біжить саме в мій бік. Підніму дзьоба ще вище і навіть не привітаюсь… Якщо образиться, скажу: нема коли, справ багато!» – подумав Шпак і знову попрямував доріжкою. Жужелиця привіталася, але вона так поспішала, що нічого не
помітила.

Зустрівся знайомий Журавель, який ніс щось смачне. Глянув на Шпака, нічого не сказав, заплескав крилами, підвівся й полетів. «Потрібно щось з’їсти», – знову подумав Шпак, зітхнув і… рушив далі.
– Не втомився? – почувся із заростей очерету чийсь голос.
Від несподіванки Шпак перечепився і присів на доріжці. Худенькі лапки з гострими колінцями смішно витяглися вперед. Зрозумів, що вигляд у нього зараз далеко не поважний, задер дзьоба ще вище і, навіть не повернувши голови, запитав:
– Ви маєте до мене якусь розмову?
– Маєте, до мене! – передражнив його хтось із чагарників. – Нічого я до тебе не маю, я діток своїх пильную. Чого ти тут ходиш туди-сюди? Спочатку думала, може, загубив щось, може, допомога тобі потрібна, але ні… Хіба загублене так шукають? – З очерету висунувся гострий ніс Водяного Щура. – Навіщо час даремно витрачаєш?

Шпак опустив дзьоба і, лупаючи очима, дивився на співрозмовника, не знаючи, що відповісти. Потім він знову згадав про свій гонор, піднявся і, закинувши на спину свої крила, покрокував далі.
– Що це з ним? – запитала у Щура Сорока.
– А тобі все треба знати! Тільки й годуєшся новинами з ранку до вечора! – пробурчав Щур.
– А-а-а, все! Я все зрозуміла! – впевнено затріщала Сорока і поквапилась: – Ну гаразд… Прощавай!
– Нічого ти не зрозуміла! – крикнув їй услід Щур, але та була вже далеко.

Сонце наповнило день теплом. Шпак втомився ходити по доріжці полетів і сів на березу.
– Дивись, дивись: Шпак! Сорока всім у лісі розповідала: Шпак думає про щось дуже значуще! – долетів до нього шепіт.
Шпак з радістю прислухався: «Ось нарешті й дочекався! Це ж про мене!» Просто над ним на гілці розмовляли між собою дві синички.
– А що буває найважливішим? – запитала молодша синичка у старшої.
Старша трохи помовчала, а потім відповіла:
– Те, що потрібне всім…
– І мені теж?
– Так.
– А цього важливого вистачить на всіх?
Старша засміялася:
– Хіба на всіх не вистачить Сонечка, Неба, Землі?
– Це і є найважливішим?
– Так… А ще є Любов.
– А її всім вистачить?
Старша синичка знову засміялася і лагідно відповіла:
– Любов виміряти не можна. Воно не знає меж.
Синички полетіли. Тільки Bітерець злегка хитав гілками, ніби погоджувався: «Так, так, так…»
Шпак сидів на березі і думав про… значущість. Тільки тепер вона стала для нього іншою.

Він згадав, як добре дивитися зі свого будиночка-шпаківні на те, як починається ранок: рожево-блакитне Небо, Сонечко. Як добре летіти додому і знати, що на тебе там чекають. «Невже можна без цього? Ні», – міркував Шпак. Один за одним приходили спогади. Їх було так багато, що, здавалося, дня не вистачить, щоб розповісти про все… І чим більше згадував, тим менш важливим здавалося йому те, як він виглядає зовні.

Коли помічаєш у житті не лише себе, тоді помічаєш усе, що довкола… Шпак поглянув на свої худі лапки з гострими колінцями і посміхнувся: «Дивак, стільки часу витратив…» Поряд із ним, голосно заплескавши крилами, сіла Сорока:
– Як твоя голова? – спитала вона і, не дочекавшись відповіді, безупинно заговорила далі: – Всі цікавляться, про що ти весь час думаєш?
Шпак поспівчував:
– Втомилася, мабуть?
Сорока підозріло нахилила голову, подивилася: сміється чи ні? Але інтерес був сильніший. Тому вона не втрималася:
– Не дуже, але… До чого ти дійшов?
– Дійшов? До… значущості…
Сорока здивовано покрутила головою і спитала:
– Якої саме?
Вони довго міркували, то погоджуючись, то вступаючи у суперечку… Сонце сховалося за верхівки дерев та забрало з собою денну спеку.

Шпак і Сорока сиділи на гілці дерева і вирішували кожен для себе питання, насправді значущі для кожного, хто колись ставив їх собі в житті. Вітерець трохи хитав гілками, слухав їх і ніби погоджувався: «Так, так…»

Зміст

Допитливе Порося

Допитливе Порося скрізь пхало свого допитливого носа…
Ніс у нього й справді був допитливий. Навіть носом назвати його було важко. Ґудзик! Так-так! Ґудзик з двома маленькими дірочками! І ось цей ґудзик з’являвся саме там, де його ніхто не чекав.

Якби просто з’являвся – це було б ще півбіди, але разом із тим ґудзиком завжди з’являлися запитання, яких у Поросятки було дуже багато. Напевно, тому й не вистачало на них відповідей. Поросятко вже всім набридло своїми «Чому?» і «Навіщо?», але найбільше набридло поважному Індику. Той давно тримав на Порося образу. «Чому в тебе, дядьку, замість носа довга панчоха висить?!» запитало якось Поросятко, і з того часу до Індика по-іншому, як «Довга панчоха» ніхто не звертався.

З самого ранку Порося не могло знайти відповідь на чергове дуже важливе питання: «Навіщо мені такий ніс?» Коли він запитав про це Індика, той їдко посміхнувся і відповів:
– Щоб добре бачити…
– Що бачити? – не зрозуміло Порося.
Індик трохи помовчав і додав:
– Щоб помітити те, що не бачать інші, треба копати глибше. Хто на це здатний, той розумний.

Щойно Порося почуло слово «розумний», у нього десь там, у шлунку, стало солодко. Воно навіть зітхнуло, згадавши, що саме так називає його Господиня, коли приносить їжу і називає «розумним».
Поросятко ще раз зітхнуло і тремтячим від хвилювання голосом запитало:
– А де копати?
Індик озирнувся довкола себе і кивнув головою:
– Скрізь!
– Як… скрізь? – здивувалося Порося.
– А ось так… – лагідним голосом продовжив Індик. Тільки маленькі очі його їдко поблискували, поглядаючи на маленьке Порося. Те озирнулось і знову спитало:
– А де найкраще?
Індик трохи подумав і додав:
– Там, де бувають усі, але ніхто з усіх не помітить те, що можеш знайти тільки ти!
– А яке воно? – здивовано прошепотіло Порося.
– Не знаю! У мене немає такого носа, як у тебе. До того ж у мене замість носа, з твоїх слів, висить довга панчоха. Куди мені!

Після такої щедрої поради Порося на місці, зрозуміло, вже не було…
Коли Господиня вийшла надвір, його було не впізнати! Рівними доріжками тяглися по двору вириті ямки… Те, що трапилося біля паркану, взагалі оцінити важко! Господиня зойкнула і присіла на ґанок, обхопивши голову руками. Порося краєм ока це бачив. «Це вона у захваті від мого розуму!» – подумало воно. Тому не зупинилося, а навпаки з ще більшою старанністю зорало свої носом-ґудзиком шматок м’якої землі прямо перед самим ґанком.

Щось свиснуло – і Поросятко відчуло, як боляче запекло те місце, звідки ріс його хвостик. Не так боляче, як прикро… Допитливе Порося не зрозуміло, чому його зупинили. Воно так хотіло показати всім, яке воно розумне. Ні в кого таких прекрасних носів-ґудзиків немає! Він так старанно демонстрував свої здібності, а йому навіть не сказали «дякую» за таку працю.
Хвостик сумно повис. Поросятко зупинилося: «Якби мене хоч почули!» Але… побачив розлючений погляд Господині, озирнувся на свій хвостик і пішов геть. Індик із задоволенням подивився на Порося, витягнув уперед свою «панчоху» і прошипів:
– Ну що, одержав подяку?
Індик заплющив очі, очікуючи почути тихе й ображене голосіння, але… нічого не почув! Порося обійшло Індика, пройшло повз сарайчик і… пішло далі.

Сіло на пагорбі, підставило свій подряпаний носик-ґудзик теплому Сонечку. Просто сиділо й грілося… а потім подумало: «Якщо я маю ніс, яким так зручно копати, то він повинен щось знайти… Цікаве, розумне. Інакше навіщо він мені такий?»
Хвостик ще трохи поболював, але в шлунку вже не ставало так солодко. Та й тягар від власної важливості зник. Стало легше. Погрівшись на Сонечку, Порося пішло копати далі. Де? Там, де цікаво…

Зміст

Курочка Ряба та Золоте Яйце

Курочка Ряба знесла яйце!
Потім ще одне… Озирнулася, подивилася – знову просте, не золоте. Чекала, що сьогодні у неї неодмінно з’явиться золоте. Виблискуватиме на весь курник. І от вам! Найпростіше, трохи жовтувате, з маленькими цятками з боків. Курочка Ряба подивилася в сусіднє гніздо і зітхнула: «Як у всіх!»

Йти на подвір’я не хотілося – надто вже шумно там. Сіла в курнику біля маленького віконця, заплющила очі й притихла. Курочка мріяла, що вона знесе золоте яйце. Те саме, заповітне… Дуже чекала, але поки що все дарма. «О-о-о! Знесу золоте яйце – і відразу стану знаменитою», – думала Курочка, уявляючи себе в гарному курнику. Де там, курнику – у палаці! Не менше! Яйце ж буде золоте! Тільки палац! Щоб навіть їжа сама в дзьоб сипалася – тільки розкривай! Оце життя!» Курка так захопилася своїми мріями, що заснула. Відомо, що птахи сплять сидячи, а Курочка хіба не птах?

І сниться Курочці незвичайний сон. Наче прийшла до неї Господиня і принесла не комусь, а саме їй, Курочці Рябі, зерно. Зерно це не звичайне, а золоте. Велике. Блищить, усіма кольорами веселки переливається, навіть очам боляче на нього дивитись. «От, – каже Господиня, – як з’їси все зерно, почнеш нести золоті яйця. Я їх на ринок віднесу, продам та куплю тобі в подарунок гарну клітку. Справжній палац – ця клітка. Вода у блюдечку, зерно в дзьоб сипеться – тільки розкривай. Навіть квітка у горщику росте. Житимеш, як справжня господиня!»

Зраділа Курочка, закудахкала, ніби вже десяток яєць у кошик Господині поклала… і прокинулася. Озирнулась: все, як і раніше: той самий курник, те ж саме маленьке віконце… Зітхнула, хотіла вже надвір вилізти, аж бачить – у куточку блищить щось… Золотом сяє! Серце куряче закалатало. Ледве підійшла до того місця – таке хвилювання охопило! Дивиться: зерно! Золоте! Велике! Лежить у куточку! Звідки тільки-но з’явилося? Згадала Курочка сон і почала їсти. Клює, старається, аби не залишилося нікому! Озирнеться – і знову. Тільки дзьоб миготить. Й хвилинки не минулося, а зерна вже немає! Наче й не було! З’їла. Ледве впхнула. Останні зернятка набрала у дзьоб. Аби не дісталося нікому!

Йти треба… Он уже й господарка кличе – мабуть, шукає. Вийшла Курочка надвір, бачить – інші курки теж їдять, тільки зерно у них звичайне. «Е ні, – думає, – я тепер до цих зерен і не торкнуся! Чекатиму, поки у мене золоті яйця не з’являться!» Надулася і пішла боком. Ледве переступає… Тяжко: зерно велике, та й з’їла багато, ледве не висипається. «Нікому нічого не скажу, – думає, – Буду яйця нести, яких ні в кого немає. Побудують мені палац, як справжній господині».

«Щось Ряба їсти не хоче, – думала Господиня, уважно спостерігаючи за куркою. – Може, захворіла?» «Це вона на мої золоті яйця чекає, уявляє, якого розміру будуть, чи добре вона їх на ринку продасть! – у свою чергу думала Курочка, важко перевалюючись з боку на бік, йдучи у бік курника. – Ось сяду десь у куточку і чекатиму свого часу». Сіла знову біля вікна. «Багато з’їла… Але ж не залишати комусь! Хай вже краще в дзьобі полежить, потім потроху втрясеться, – зітхнула і знову почала мріяти: – Житиму в клітці-палаці. Якщо яйця будуть великі, то нехай збудують мені великий палац. Так-так! Щоб гніздо з килимами та музиканти грали, коли я яйця нестиму. Звісно, яйця того варті!»

Але, певне, Курочка Ряба таки з’їла багато: сидіти на жердинці було незручно, та й дихати важко. Зерно чомусь не провалювалося кудись униз, як раніше. Часом з’їси зайве, з ким не буває, але якось воно містилося в шлунку… А це – ні, засіло десь посередині, навіть випирало вперед жорсткими грудками. «Нічого, – думала Ряба, – Потерплю, звісно ж, зерно золоте. Не абищо!» Тільки задрімала, як почула розгніваний крик: «Скільки днів ці зернятка ховав, а тепер жодного немає!»

Курочка Ряба мало не впала! Вчепилася, що було сили, за жердинку і навіть не ворушилася… У тому самому куточку, де блищало куряче зерно, сидів сірий Пацюк. Плескав коротенькими лапками по товстому животику і галасував… «Скільки працював! Вночі не досипав! Скільки качанів кукурудзи поцупив! Тільки на годинку вибіг – нічого нема! Скільки роботи, скільки!» – голосив Пацюк, обхопивши голову лапками.

Курочка Ряба подивилася зверху на Пацюка і, здавалося, що те зерно, яке вона з’їла, ще трохи – і посипеться вниз. «Як же він, бідолашний, переживає! – подумала Ряба, ще міцніше чіпляючись за жердинку. – Ось як у житті буває: одному пощастить, а іншому… У мене буде палац незабаром, а комусь їсти нема чого». Вона хотіла пожаліти Пацюка – та де там! Зерно підпирало дзьоб. «Вже Осінь, Зима скоро… Що робити? З голоду помру! – все голосніше галасував Пацюк. – А зерно! Яке ж зерно було! Неначе золоте!» Щойно Ряба почула слова про золоте зерно, в її, на перший погляд, не такій уже й розумній курячій голові все якось швидко стало на свої місця.

З гучним «Куди–куди мені цю ку–ку–ру–зу!» вилетіла Ряба надвір і побігла! Куди? Сама не знала… Але, мабуть, зі страху чи сорому все зерно розгубилося по дорозі. Довго бігала… І стало легше, може, від того, що не тиснула вага золотого і блискучого зерна, яке було шкода залишити. А може, поки бігала по околицях, зрозуміла, що жоден найкрасивіший палац не замінить відчуття, з яким біжиш лугом… Хай тільки біжиш, а не летиш небом, хай із залишками зерна в животі. Все ж таки вона – Птах…

Курочка Ряба знесла яйце… Ще одне… Рівненьке, жовтеньке, з маленькими цятками з боків. Та не золоте… Навіщо воно їй? А з втраченого зерна навесні подекуди виросла кукурудза. Хазяйка дивувалася: чому вона тут росте?..

Зміст

Півень та його будильник

Вчора Півень втратив свій будильник!
Ай–яй–яй! Такий гарний! Маленький, акуратний, з двома блискучими паличками та шикарною шапочкою зверху. Завжди був на своєму місці, під крилом, аж раптом зник! Немає його! Насправді Півень добре знав, коли прокидатися, а коли лягати спати. Мешканці двору його шанували за точність.

Кожній справі – свій час… Півень згадав про це, а ще про те, що цей самий час летить дуже швидко, тому треба берегти кожну мить. Цього висновку він дійшов сам, спостерігаючи, як швидко рухаються блискучі палички по колу. Півень не зовсім розумів, для чого вони потрібні, але те, що саме з ними, паличками, рухається час, розумів…

«Ай-яй-яй! Де тепер мій будильник? Чи зможу я тепер рахувати час? А що, як не зможу? – Півень розгублено обвів поглядом двір і зітхнув: – Гарний був будильник! А як приємно було його діставати! Особливо якщо нахилити голову вбік, скоса глянути на біленький кружок з акуратними крапками, а потім витягнути шию, заплющити очі і – «Ку-ку-рі-ку!»
Незрівнянно…»

Будильник зник… З самого ранку Півень обійшов увесь двір, шукав навіть у курячих гніздах. Немає його! Який сором! Втратити таку цінну річ! Півень вдавав, ніби нічого не сталося. Ходив, випнувши праве крило, ніби там, як завжди, цокає будильник. «Де я міг його втратити? Здається, не дуже метушився біля корита з їжею… Запитати в курей? Не буду, немає сенсу, – думав Півень, бігаючи взад-вперед по подвір’ю. – Та ну їх, цих курей! Зчинять галас. Ні-ні! Краще сам пошукаю!»

Півень відійшов трохи вбік і почав уважно придивлятися до мешканців двору. Вони на Півня уваги не звертали, займалися своїми повсякденними справами. «Маяться собі, жодних інших турбот не мають, не те, що я!» – зітхнув Півень. Сумні думки поселили в голові тривогу… «Я ж мушу стежити за часом, а будильника немає! Може, вкрали? А що – такий гарний! – Півень підозріло озирнувся. – Ота товста Качка завжди спізнюється. Напевно, їй бракує часу. Цап якось незвично дивиться на мене. Зазвичай стоїть, потупивши очі, а сьогодні. Хм… Ряба курка кудись зникла. Невже досі яйце не знесла? – Півень за звичкою заглянув під своє крило і знову згадав: будильника немає! – Мурашки побігли спиною до самого хвоста. – А якщо будильник не просто вкрали, а ще й зламали блискучі палички, і час зовсім зупинився?! Все! Так воно і є – вкрали та зламали!» – остаточно вирішив Півень.

Усвідомлення своєї відповідальності дає сили кожному… Здавалося, ніщо на Світі не може завадити йому, Півню, знайти втрачений час і повернути його всім. Півень рішуче підняв голову: «Знайду! Обов’язково! Куди б його не сховали!» Озирнувся. Підскочив раз, другий… Знову озирнувся, трохи подумав і, задерши хвіст, побіг до великої купи сміття… Вилітаючі грудки соломи, залишки трави, якесь сміття було видно здалеку. Мешканці двору спочатку не звертали на це жодної уваги, а потім почали перешіптуватися між собою: мовляв, що це з ним? Ніхто не знав. Свиня, незважаючи на сміття, що летіло в її бік, підійшла все-таки ближче і поспівчувала: «Тяжко? Може, потрібна допомога? Я в таких справах маю досвід!» Але Півень не чув, старанно копав, тільки лапки миготіли. Цікаве видовище!

За деякий час до купи сміття не можна було й підступитися. Всі стояли поруч і дивувалися: шанований птах – і ось тобі… Будильника не було! Півень втомився, брудний гребінець сповз на очі. Нарешті зупинився, сів посеред розкиданого сміття, озирнувся і побачив навколо себе глядачів. Хотів втекти від безлічі допитливих очей, але згадав, що відповідає за час, і зітхнув: «Треба сказати всім правду про те, що він, Півень, учора втратив час і не зміг сьогодні його знайти!»

Тільки Півень розкрив дзьоб, як з-за товстої Качки один за одним до нього викотилися два каченя… Маленькі жовтенькі пухнастики тягли за собою на тонкому ланцюжку щось запилене. «Дядьку, Півню! А ми, а ми… твій будильник знайшли!» – захекавшись від швидкого бігу, радісно повідомило одне. «Тільки врятували його від нахабної Сороки», – з гордістю додало друге каченя.

Усі мешканці двору захвилювалися, загули, обговорюючи, де і коли могла загубитися така цінна річ. Півень підбіг, обережно взяв те, що так довго шукав… Його будильник Маленький, огрядний, з двома блискучими паличками та шикарною шапочкою зверху! Розчулений, він витер кружечок, шапочку і притиснув до себе. «Час! Час іде!» Так само швидко рухалися палички по колу. «Час не зник! Ось він – час! У мене!» – з гордістю оголосив усім Півень, піднявши будильник, щоб було видно всім.

«А він і не пропадав», – почулося десь збоку… Півень озирнувся і побачив Цапа. Той стояв на тому самому місці і без поспіху жував траву. «Час втратити не можна. Те, що в тебе блищить, – гарна іграшка. Вона про час тільки нагадує. А час зупинити не можна…» – сказав Цап і пішов у своїх справах. Півню стало ніяково. Насправді, час минав, не звертаючи уваги, чи є у нього, Півня, будильник під крилом чи ні. Он і Сонце на Небі вже як високо. А він так пишався своїми обов’язками…

Каченята розповідали всім, де вони знайшли будильник і як вони сперечалися із Сорокою. Мешканці двору шуміли, висловлюючи своє хвилювання за втрачене та віднайдене.
Півень підійшов до паркану і поставив на нього будильник. Відійшов, подивився збоку: «Гарно!» Помітив Сороку, яка сиділа на гілці та уважно спостерігала за всім, що відбувається у дворі. «Не кради! Нехай для всіх буде!» – сказав їй і пішов, потім зупинився і
озирнувся знову: Краса!

Будильник сяяв! Здавалося, ніби Сонце рухалося разом зі стрілками по білому колу, нагадуючи всім про те, як швидко плине час і які цінні його миті. Що тепер? Як і раніше. Півень співає… Коли? Коли треба. Він знає. Його, як і раніше, шанують за точність. Витягає шию, заплющує очі і виводить: «Ку-ку-рі-ку!» Незрівнянно…

Зміст

Камінь

Камінь лежав і грів собі спину. Скільки пам’ятав себе – так і лежав… Безліч разів його хотіли забрати: хто на фундамент, хто на інші потреби, але тільки нічого з цього не вийшло… Камінь був поважний: великий, білий, з гладенькими, зарослими мохом боками. Поруч із ним була дорога. Вона майже зовсім заросла, тільки де-не-де було видно її слід. Камінь дивився на дорогу щодня, і вона час від часу нагадувала йому про те, що залишилося в його тріщинах назавжди…

Спина у Камня нарешті нагрілася, увібравши в себе після холодної ночі ще теплі промені осіннього Сонця. Камінь був важкий, але це не заважало йому. Здавалося, останніми роками він навіть піднявся ближче до Сонця. Камінь любив Осінь, вона приносила яскраві кольори, від яких ставало добре. Осінь завжди приносила із собою спогади…

У ті часи дорозі ніколи було заростати травою: нею весь час поспішали люди, на конях або пішки, тягли кудись свої речі. «Куди вони всі біжать, навіщо тягнуть із собою стільки?» – думав Камінь, усміхаючись, коли хтось знову намагався стягнути його з місця, на якому він лежав споконвіку. Біля нього часто зупинялися – тут було зручно, та й кращого співрозмовника, ніж Камінь, годі було й шукати. Він не міг говорити, зате умів слухати, і не тільки людей, а всіх, хто був поруч. До того ж лежав Камінь на високій гірці, з якої добре було видно все довкола.

Похмурого ранку, коли Вітер ще не розвіяв сірі пасма густого туману, на дорозі показалися двоє: стара Кобила і такий же старий Дід, який солодко сопучи, додивлявся на возі свій сон. Кобилі було важко… Нерівно дихаючи, вона тягла на собі безліч мішків, великих і малих вузлів, ще щось, загорнуте в грубий шматок тканини. Біля Каменя Кобила зупинилася від втоми; потім, не почувши звичного окрику «Гей, пі-ш-ш-шла!», обережно звернула в бік і почала їсти траву, яка, незважаючи на пізню осінню пору, тут, на гірці, завжди була соковитою. Хрумкаючи траву, Кобила якомога менше намагалася брязкати упряжжю, але та, ніби навмисне, гриміла, нагадуючи їй, хто її запряг і кого вона везе.

Везе… Стільки вже років везе, не знаючи навіть, куди. Куди вкажуть. Не питаючи, чи втомилася вона, чи добре поїла. Кобила? Вези – і все! Вона й везла… Спочатку, ще в юності, пробувала брикатися, аж потім заспокоїлася: інші ж теж везуть, чим я краща за них? Вона не була проти того, щоб взяти на себе те, що інші нести не можуть, але хоча б знати куди… «Хоча б трохи менше… Навіщо стільки?» – у її великих добрих очах, як у дзеркалі,відбивалися думки. Кобила потерлася мордою об Камінь і почала свою розповідь…

Найкращою допомогою буває… мовчання. Камінь про це знав і навіть, якби міг говорити, все одно мовчав би. Мовчання зберігає тишу, адже тільки в тиші можна почути себе… Може, тоді найкраще знайдеш сам? Кобила розповідала про своє життя. Не шукала співчуття, просто вела розмову із собою про себе. Камінь слухав і дивувався: скільки разів він бачив сльози, чув образи. Але тут такого не було! Кобила не стогнала, не проклинала свою долю. Вона говорила про те, що втомилася йти не своєю дорогою. Вона дивилася, як осінь розстилає на землі свою строкату хустку і, зрідка зітхаючи, говорила про те, як хотіла би прокидатися там, куди кличе її серце – велике, чуйне, добре. Вона не боїться роботи – звісно, вона ж Кобила. Але навіщо кричати та бити батогом?

Кобила не просила допомоги… Вона замовкла і знову почала обережно хрумтіти травою, зрідка поглядаючи на того, хто все ще солодко сопів серед мішків. Камінь мовчав… Хіба він міг їй допомогти? Він, Камінь, завжди задоволений собою, який так пишався своєю непорушністю, тепер боляче відчував свою безпорадність. Великий, розумний, і… безпорадний! Неправда, що Камені не плачуть…

Колесо воза зачепилося за його бік один раз, другий і, мов іграшкове, розлетілося на маленькі шматочки! Разом із тяжкістю зникло відчуття безвиході… Віз, який Кобила тягнула стільки років, розвалився! Посипалися незліченні уламки… Вона переступила через оглоблі, хомут сповз, залізні вудила вислизнули і, дзвінко стукнувшись об Камінь, впали у траву. Вона не чула криків, які летіли їй навздогін. Вона йшла Землею і відчувала її тепло… Вона йшла туди, куди кличе її серце – велике, чуйне, добре. В очах зник сум, у них з’явилася Краса. У такі очі можна дивитися нескінченно… А Камінь? Камінь бачив щастя і тішився. Він також був щасливим. Хіба щось може завадити цьому?

Скільки разів з того часу наставала Осінь, Камінь не рахував. Він завжди впізнавав цю Кобилу… по її очах. Її вже не було на цій Дорозі… Вона йшла кудись по Своїй… Камінь лежав і грівся на Сонці, підставляючи останнім теплим променям спину, у тріщинах якої назавжди залишився спогад: Кобила, Краса, Дорога…

Зміст

Останній Листок та Вітер

Холодний осінній Вітер довго зривав листя у великому парку та втомився. Хотів уже летіти далі, але вирішив відпочити. Він влаштувався на верхівці дерева і раптом почув співочий тоненький голосок. Мов вода з джерела, лилися в Небі прозорі високі звуки. Вітер озирнувся і побачив поруч із собою Листок…

Серед сірих хмар, ледве тримаючись за гілку дерева, той тихенько гойдався і, дивлячись на Вітер, співав!
– Ти що, мене не бачиш? – запитав Вітер і тільки-но зібрався з усієї сили дмухнути на Листок, як почув тихе:
– Бачу! Не зривай мене… Почекай ще трохи, гаразд?
– Гаразд! – погодився Вітер і поцікавився: – А для кого ти співаєш? Хто тут тебе почує?
Листок закінчив свою пісеньку і відповів:
– Я співаю для тебе!
– Для мене? – здивувався Вітер, – Навіщо це мені? Я – Осінній Вітер – я холодний.
– Для тебе! Ось послухай! – відповів Листок і знову заспівав.
Незважаючи на холодні краплі дощу, на холодне дихання Осіннього Вітру, маленький Листок так віддавав у висоту Неба свою Мелодію, що, здавалося з кожним звуком, повітря навколо нього стає теплішим.
– Ти весь час, отак, співаєш сам? – розгубився Вітер.
– Ні, не сам, – усміхнувся Листок. – Інші теж так співали.
Вітер довго мовчав, а потім спитав:
– Коли?
– Завжди, коли ти був поруч із ними.
Вітер задумався, він ніколи не прислухався до інших, коли хотілося – дмухав собі і все. Вітер помовчав, а потім тихо промовив:
– Якщо хочеш, я тебе не чіпатиму. Хочеш?
– Хочу! – розхвилювався Листок і захитався так сильно, що мало не зірвався з гілки.
– Тихше ти! – заспокоїв його Вітер, дбайливо підтримав за краєчок і спитав: – А ти знаєш, що прийде Зима?
– Знаю…
Останній Листок зітхнув і попросив:
– Мені б тільки ще трохи побути тут, нагорі, ближче до Неба.
– Навіщо? Воно холодне. Навіть Сонце не зігріє тебе тепер своїм теплом.
– Нехай не зігріє, зате я знаю, як тут добре було навесні та влітку!
– А що буде далі? Ти знаєш? – помовчавши, спитав Вітер.
– Далі буде холод і сніг.
– Так… Далі прийде Зимовий Вітер, ще безжальніший за мене. Там, унизу, серед своїх, тобі було б тепло, а тут ти будеш один. Невже тобі це потрібно?
– Потрібно, – тихо відповів Листок і знову замовк.
Вітер піднявся у небо, але знову повернувся назад.
– Хочеш, я візьму тебе із собою? – спитав він. – Хочеш?
– Хочу! – радісно захитався Листок.

Холодний Осінній Вітер дбайливо підхопив його і поніс по Небу. Мов дитину в колисці, він лагідно колихав його на своїх повітряних хвилях і слухав тоненький голосок. Бережно притискав до себе і відчував, що він, Вітер, стає іншим… Його дихання вже не було таким холодним. Зникла жорсткість, з якою він раніше зривав останнє листя з дерев. У ньому з’явилася теплота і ласка, нехай і з часточкою журби – все-таки він осінній.

У Небі серед сірих хмар, усе вище й вище, тоненьким прощальним листом летів останній маленький Листок, нагадуючи всім, що є на Землі те, що може зігріти навіть холодний Осінній Вітер…

Зміст

Блазень

Жив на Світі Блазень, який ніколи не бачив, як росте суниця…
Безліч разів він питав у Короля, яка вона, але тому це було нецікаво. І взагалі Король вважав, що все, що він їсть, виростає одразу на тарілках! Так-так! Вранці – на золотій тарілці з блакитною смужкою, яку йому подавали прямо у ліжко. В обід – на великих та маленьких тарілках, що у великій кількості стояли на дубовому столі у Білій залі. Увечері – на тарілках зі срібла.

Питання Блазня про суницю Король спочатку сприймав за черговий жарт, але незабаром йому це набридло, тож одного разу, почувши їх знову, він скривився так, ніби йому в рот потрапило щось дуже кисле, і сказав: «Якщо тобі це так цікаво, піди і знайди відповідь сам!» Блазень розгубився! Ні разу, з самого дитинства, він не виходив за ворота Палацу. Все, що було потрібно, йому теж приносили на тарілці, звичайно, набагато меншій за розміром. Він повинен був їсти так, щоб усім було смішно: заштовхувати їжу в рот обома руками, навіть якщо так робити йому зовсім не хотілося. Насправді смішно було тільки Королю та його свиті, у Блазня в цей час до очей підступали сльози. Сльози нікому з глядачів були непотрібні – їм вистачало своїх, тому коли вони щоразу падали в тарілку, їх ніхто не помічав.

Звідки взялося це питання, Блазень пояснити не міг. Але вже скільки ночей поспіль він бачив суницю у своєму Сні! Її ягоди, ніби червоні намистини, блищали серед зеленого мережива листя, вабивши своєю красою. Сонце пестило їх, дивилося своїми променями з різних боків. А запах! Його ні з чим не можна порівняти, він відчувався навіть уві сні. Звідки з’явився цей Сон, Блазень пояснити не міг. Може, пам’ять бабусі передала це йому?

Скільки пам’ятає себе, все своє життя він провів у Палаці. До Палацу його віддала мати… Змучена важкою роботою та повсякденними турботами, вона не знала, що робити зі слабким дитям, на якого, до того ж, забула глянути Краса, пошкодувавши йому своїх багатств.Хлопчик ріс і поступово звикав до глузування, навчившись ховатися від них за своїми жартами. Розумом його доля не обділила, тому, коли він випадково потрапив на очі Королю, той його запримітив. Королю хлопчик сподобався. До того ж маленький, горбатий, з великим кривим носом, він вигідно підкреслював золоту красу Короля та його Палацу. «Буде Блазнем!» – вирішив Король і взяв його до себе.

Сонце з висоти Неба з цікавістю дивилося, як крокує дорогою маленька згорблена людина. Птахи, що втомилися від денної спеки, замовкли; чувся лише гул бджіл і джмелів на лузі, що тягнувся по обидві сторони дороги. Незабаром дорога завернула у ліс. Промені Сонця
пробивалися крізь дерева, створюючи дивовижний малюнок із золотих ниток на смарагдовому прохолодному листі. Блазень зупинився у захопленні. Такого він не бачив! Сірий камінь, позолота, чудернацькі заморські рослини у залах Палацу – та й усе. А тут!

Тонкі, на перший погляд непомітні пелюстки лісових квітів. Зелений колір, його улюблений колір – у нескінченній кількості відтінків. Стовбури дерев, світлі і потемнілі, гладкі й жорсткі, наче обличчя людей: молодих і не дуже, де кожна зморшка – стежка Життя. Тиша, ледь чутний шепіт вітру про щось… Ноги, взуті для сміху в занадто вузькі, з великими важкими пряжками чоботи, боліли. Блазень присів, дістав їх з жорстоких кайданів і з задоволенням витягнув на м’якій трав’яній ковдрі. Заплющив очі, підставив обличчя теплим сонячним променям.

Невідомо, скільки пройшло часу. Та хіба це мало значення? Як дихання, вільно і легко прийшло до нього відчуття єдності з усім, що його оточувало. Здавалося, навіть серце почало битися інакше – не так, як раніше… Сповнюючись спокоєм та радістю, його серце рівними і сильними поштовхами розносило по щуплому тільцю якесь невідоме досі відчуття власної сили.

Блазень прислухався до самого себе… Дивуючись несподіваним змінам, торкався по-дитячому маленькими пальчиками, червоними від незвичайної подорожі, тонких стеблин трав і посміхався… Так можуть усміхатися лише діти, захоплюючи дорослих своєю радістю до Життя. Радіючи без жодних умов, просто тому, що воно, Життя, існує.

І все ж таки, знову про Сон…
Незвичайний, наче чийсь знак, він розбудив у серці таємниче почуття, яке вабило невідомо куди. Блазень знав – йому обов’язково треба побачити, як росте суниця. Ось чому, розгубившись спочатку від несподіваної пропозиції Короля, він рішуче зав’язав свої речі у вузлик, закинув його собі на плече, взяв хліб і пішов шукати те, що так сильно кликало його останнім часом. Він йшов туди, де росте суниця…

Блазень заснув. Непомітно Сонце сховалося за обрій, нанизавши на намисто часу ще один день. Дунув Вітерець і приніс аромат вечірніх квітів, розбудивши нічних метеликів. Ліс поступово набував таємничих рис, стовбури дерев зовсім потемніли, їхнє листя ховало сонячне проміння, лише де-не-де дозволяючи їм пробитися вниз легким прощальним листочком. Наставала ніч.

Різкий крик розбудив Блазня. Він розплющив очі і побачив над собою великого птаха. Птах перелетів на інше дерево і знову пронизливо крикнув, усім своїм виглядом показуючи, що він тут господар. Блазень озирнувся… Після королівського Палацу прокидатися в такий спосіб було незвично. Скільки років щоранку він бачив до дрібниць знайому комірчину, обшиту різнобарвними клаптями тканини. Він зовсім не хотів, щоб його оселя була такою, але хто і коли його про це питав? Ти маєш бути смішним – і все! Навіть дім твій має бути смішним, щоб його можна було показати іншим для забави. Спочатку було важко, а потім Блазень звик…

Проте в його комірчині було віконце, крізь яке було видно Небо! Іноді пронизливо високе, як величезний блакитний океан, де часом пропливали повітряні кораблі хмар, іноді сіре, важке, з похмурим дрібним дощем. Особливо гарним Небо було вечорами, коли Сонце зникало за темною смужкою лісу, залишивши на прощання розмальоване останніми променями небесне полотно. Хіба щось може зрівнятися з цим? Коли на Небі з’являлися зірки, Блазень полюбляв розмовляти з ними. Він був справжнім філософом: у подіях, що відбувалися навколо, він помічав те, чого не бачили інші. Нічого, що зірки мовчали, зате вони вміли слухати, і, напевно, їм одним не був потрібен його сміх. Такий, щоб той, хто сміявся, відчував себе вищим за інших. Зіркам це не потрібно – зірки і так високо.

У лісі стало темно. Легкий одяг не зберігав тепло. Блазень хотів дістати з вузлика шматок хліба, але птах, що розбудив його, знову різко крикнув і нахабно вмостився прямо перед ним.
– Та не хвилюйся ти, я зараз піду, – заспокоїв його Блазень, взяв в руки свої чоботи, потім подивився на них і поставив на великий камінь.
– Може, тобі на щось знадобляться.
Посміхнувся птахові і пішов ледве видною дорогою далі. Босі ноги, здавалося, відчували кожен камінь, кожну гілочку на дорозі. Блазень спотикався, падав, але це зовсім не дратувало його. Він не знав, куди приведе його ця дорога і що чекає на нього попереду, йшов і зовсім не хвилювався – він хотів побачити, як росте суниця…

Стало ще темніше, дерева стали ближчими одне до одного, їхнє листя так щільно закривало Небо, що, здавалося, навколо – не ліс, а таємнича величезна кімната, в якій не видно вікон, дверей, стін… У Блазня не було страху, він просто йшов, і кроки його ставали дедалі легшими і пружнішими, ніби він ходив ось так лісом завжди. Скільки він йшов? Хтозна. Втоми в тілі майже не було, лиш каміння на дорозі поступово стало здаватися гострішим. Дерева розступилися, дозволивши Небу зазирнути на землю. Попереду блиснуло щось один раз, потім другий – і незабаром дорога привела Блазня на невелику галявину.

Посеред галявини горіло багаття, біля якого сидів Старий… Блазень підійшов і мовчки сів поруч. Це не здалося йому дивним – було добре просто сидіти поруч зі Старим і дивитись разом з ним на вогонь. Старий був світлий… Все в ньому було світле: полотняний одяг, довге сиве волосся, борода, вуса. Але головне – світлим було його обличчя. Старий не здивувався нічному гостеві. Великими зеленими очима він уважно подивився на Блазня і спитав:
– Втомився йти?
– Ні, – відповів Блазень і лиш тоді відчув, як болять ноги. Він подивився на свої поранені до крові підошви і засміявся.
– Каміння ось тільки…
– По гострих каменях босоніж легше йти, посміхаючись, – задумливо промовив Старий, зірвав поряд із собою травинку, розтер її в долонях і простягнув Блазневі. – Приклади, буде легше. Потім вказав на таку саму:
– Запам’ятай її, вона допоможе тобі в дорозі.
– Ти живеш тут? – запитав Блазень, розтираючи ноги травою і відчуваючи приємну теплоту, яка забирала біль і втому.
– І тут теж…
– Давно?
– Стільки, скільки треба.
– З тобою поруч добре, дякую тобі!
– Це тобі добре самим із собою…
Старий лагідно подивився на Блазня і посміхнувся.
– Ти радий, що йдеш своєю Дорогою…
– Своєю Дорогою? Я раніше нею не ходив. Я не знаю, куди вона приведе.
– Слухай своє серце, воно знає.
– Та я й слухаю! Тому і йду! Знаєш, я так хочу побачити, як росте суниця! Я бачив Сон. Скільки разів бачив, один і той самий, навіть аромат її пам’ятаю… Де вона росте? Може, ти знаєш?
– Ти знайдеш її сам. Це твоя Дорога.
– Ти теж йдеш своєю?
– Звичайно.
– І шукаєш відповіді на свої запитання?
– Так.
– А коли питання закінчаться?
– Вони завжди будуть, доки я йду.
– І тобі не набридло ось так все життя йти та шукати відповіді? Ти ж уже зовсім сивий!
– Ні…
Блазню стало соромно, і він, опустивши очі, тихо промовив:
– Пробач мене. Я не хотів тебе образити.
– Ти мене не образив, ми найчастіше ображаємо самих себе. Твоє серце добре і чуйне. У цьому твоя Сила. Тільки пам’ятай завжди про це – і все буде гаразд.
– Добрим у Світі надто важко! Я це знаю, – з гіркотою промовив Блазень.
– Важко, коли соромишся того, що тобі подаровано. Тобі Життя зробило подарунок – з’явився ти, такий, якого у Світі більше немає.
– Ні! Такого, як я, точно немає! Навіть рідній матері я колись став непотрібен!

Несподівано для себе, Блазень сказав те, що стільки років мучило його, не даючи спокою. Тепер воно вирвалося! Великі сльози горошинами котилися його обличчям, змиваючи численні образи, що він стільки років ховав за сміхом. Старий мовчав і, тільки коли Блазень заспокоївся, витираючи рукавом свій великий горбатий ніс, тихо сказав:
– Не бери з собою в дорогу образу. Навіщо вона тобі? З образою йти важко. Відпусти її… Незабаром прийде новий день, і Сонце своїм світлом подарує тобі Радість.
– Тому ти такий світлий?
– Мабуть…
Старий ворухнув палицею багаття. Нічний Вітерець дунув на вогонь і поніс у світле Небо розсип іскор. Вони підіймалися вгору і забирали все те, що так довго стискало серце. Дихати стало вільно! Так буває після дощу… Блазень легко зітхнув і, скрутившись біля багаття, заснув…

Він спав так добре! Наче маленька дитина, що поклала долоні під щоку, підтягнула коліна, і, прицмокуючи губами, солодко посміхалася уві сні. Його маленьке обличчя вже не здавалося таким старим і зморщеним, як раніше. Блазень спав і знову бачив свій Сон. Ніч поступалася місцем новому дню. Сонце розбудило своїм світлом ліс. Одна, друга, ще одна… На Блазня падали краплі роси, що мимоволі зривалися з тонких гілок дерев над ним.

Блазень прокинувся. Крізь тонке полотно туману на галявину зазирав ранок. Заворожуючи своєю красою, кружляли в тільки їм одним відомому танці перші тонкі промені Сонця. Багаття згасло, але вугілля ще трохи димилося, нагадуючи про минулу ніч. Старого не було. Блазень протер очі і сів. А чи був він? Чи, може, це черговий сон і треба повертатися? Повертатися… Куди? Звідки прийшов? Блазень задумливо перевів погляд із сірого вогнища на траву… І раптом його серце охопила незвичайна, ніколи до цього незвідана радість! Серцем зрозумів – це вона! Блазень побачив, як росте суниця…

Серед потрійних, з різьбленими краями листків блищали на Сонці ягоди… Невеличкі, злегка шорсткі від опуклого насіння. Яскраво-червоний колір, колір Життя, надавав їм неповторної краси, помітно виділяючи на зеленому оксамиті листви. Його Сунична галявина! Блазень став на коліна, обережно, трохи торкаючись пальцями, зірвав одну ягоду, потім іншу…

Жодна заморська страва ніколи не зрівняється з тим, що росте у місцях, де ти народився і виріс… Все, що від твого народження було поруч з тобою, завжди жив у твоєму серці. Воно хвилює тебе зсередини гарячим бажанням потримати у своїх долонях те, що колись надавало сили твоїм пращурам… Ці смак і аромат, які так яскраво приходили у снах, тепер заповнили собою весь світ довкола! Це відчуття наповнювало собою щупле та зморщене
тіло Блазня. Та хіба є щось, що зможе зрівнятись з розмірами доброго та чуйного серця? Немає міри Щастю та Радості…

Блазень сміявся! Який же це був сміх!
Чистий-пречистий, дзвінкий-предзвінкий! Так сміються діти, вони все життя поряд з нами і всередині нас… Ліс підхопив цей диво-сміх і поніс його прозорою луною, як дорогоцінне багатство, щоб поділитися радістю з кожною живою істотою… Блазень сміявся і водночас починав розуміти, що Блазня більше немає! Є той, хто ним був… колись… Він піднявся з колін, дбайливо тримаючи у своїх руках маленькі червоні ягоди. Він поки що не знав, як його звати, але він знав, що на світі є Жінка, яка давним-давно, разом зі світлом Життя
подарувала йому його Ім’я.

Він обов’язково піде туди, де теж будуть раді суниці. Його суниці… І ще він знав, що Дорога, якою він іде – це лише його Дорога, де вибір завжди робиш сам… Довга, коротка… Хтозна? Він збирався вже йти, та побачив палицю Старого біля згаслого вогнища. Усміхнувся: «Це був не сон! Дякую тобі!» – і згадав його слова: «Зустрічаємо того, хто потрібен, беремо із собою те, що потрібно».

Він поклав біля вогнища свій вузлик, взяв хліб і пішов дорогою… Сонце з висоти Неба дивилося, як легкими кроками йшла далі Людина…

Зміст

Народилася на Небі Зірка

Народилася на Небі Зірка…
Розплющила оченята, озирнулася, – темно, прохолодно навкруг. Побачила неподалік Старшу зірку і запитала: «Хто я?». Старша Зірка посміхнулася і підійшла ближче.
– Ти зірка.
– І ти?
– І я теж.
– А чому тут так темно?
– Якби не ми, було б ще темніше…
– Ти така красива! Я не така!
– Просто ти ще не виросла.
– Це потрібно?
– Якщо ти хочеш яскраво сяяти, тобі потрібно рости.

Зірочка озирнулася і побачила на Небі багато інших зірок, великих і не дуже:
– А що потрібно, щоб вирости?
– Думати про того, кому від тебе світліше… Там, внизу, на Землі, люди живуть, і у кожного своя зірка. Поки там є життя, є і ми.
– Хтось народився там зі мною?
– Звичайно. З тобою на Землі народилася маленька Людина.
– А як я про неї дізнаюсь?
– Вона шукатиме тебе…
– Коли?
– Коли підросте.
– Скільки часу це займає?
– Кожен росте по-своєму…
– Чи помітить вона мене?
– Якщо твоє світло буде яскравим…
– Як це?
– Якщо ти радісно думаєш про іншого і бажаєш йому добра, твоє світло стане сильнішим, і той, кому це потрібно, рано чи пізно зрозуміє і знайде тебе.
– Навіть на такому темному Небі?
– Так.
– Це завжди так темно?
– Ні. Є ще День.
– День?
– День. Тоді велике Сонце сяє для всіх, хто живе на Землі. Вдень усіх зігріває своїм теплом, а вночі відпочиває.
– Тоді навіщо потрібні зірки?
– Світити, коли нема кому сяяти…
– А там, на Землі, хіба не відпочивають?
– Відпочивають, звісно… А якщо раптом хто прокинеться? Кожен має знати, що на Небі завжди є Зірка…

Зірочка озирнулася:
– Чому та зірка ледь світиться?
– Вона втомилася чекати, коли її помітить той, заради кого вона з’явилася…
– А якщо йому це зовсім не потрібно?
– Тоді вони поступово згаснуть: один – там, на Землі, другий тут, на Небі.
– Хіба він не знає, що у неї є своя зірка?
– Напевно, так. Вибач…
– А скільки часу мені сяяти? Ти знаєш?
– Ні. Кожна зірка має свій час…

У величезному темно-синьому Небі, в якому не знайти меж і не виміряти глибину, (та й хто ж його міряв?) розмовляли між собою дві зірки: старша та молодша. Одна давно жила на Світі і відчула, що скоро згасне, інша – тільки народилася. Одна навчилася яскраво світити і, мабуть, той, для кого вона сяяла, живе там, на далекій Землі, так само… А друга, маленька, ще не зовсім впевнена, для чого вона з’явилася на цьому темному Небі, і теж переживала за ту, яка колись тут розпочала своє життя.

Там, унизу, на Землі, дивилася на небо великими очима Людина, яка тільки-но народилася. Батьки дивувалися: «Яка дитина! Диво! Вона засинає тільки дивлячись на зірки!» А Зірка з Людиною шукали одна одну, відчуваючи, що їм це потрібно… Вони обов’язково знайдуть одна одну! Тоді світло їхнього життя там, на Землі, і тут, на Небі, буде яскравим…

Зміст

Свічка

Cвічка горіла…
Не знала, наскільки її вистачить. Не дивилася навкруги, не прислухалася. Яскраво чи ні? Не знала. Світила, як могла.

Свічка горіла… Старанно тримала спину, витягаючи руки догори. Просто стояла та світила.
Коли бачиш темряву, знаєш – є Світло. Коли відчуваєш Тепло, розумієш – є холод. Якщо в серці є Любов – Світло існує…

Свічка горіла… Одна за одною гарячі краплі падали на підлогу. Вона посміхалася їм, розглядаючи малюнок, який поступово складався із неї самої.

Свічка горіла… Від м’якого ніжного тепла серце б’ється рівними і сильними поштовхами. Дивовижно…
Свічка горіла!..

Зміст

Папороть-Квітка

Шукав Чоловік Папороть-Квітку…
Довго шукав. Скільки б він не запитував, ніхто її ніколи не бачив. «Я знайду цю Квітку і відразу стану щасливим! – думав Чоловік. – Як тільки знайду, посаджу у своєму саду. Подбаю про неї, як про себе. Не дивно. Це ж моя сила і моє Щастя!»

У Чоловіка в хаті було незліченне багатство, але, напевно, все-таки чогось не вистачало: тому й пішов шукати. «Що це за диво-квітка? Велика чи маленька?» – думав Чоловік,
блукаючи лісом. Уявляв, що вона то велика і червона, як вогонь, то маленька, синя, з яскравими пелюстками. «Ще трохи – і обов’язково знайду», – сказав він сам собі з надією.

Довго блукав… Чим далі йшов, тим більше хотів знайти. Стемніло. Зупинився. «Трохи відпочину й піду далі», – подумав Чоловік. Він сів, озирнувся, вдихнув повітря і здивувався: на серці легко. – А може, не треба йти далі? Скільки шукаю, а навіть знаку немає. Щоб знати хоча б, де! Кажуть, що квітка росте у гущі i розкриває свої пелюстки лише раз на рік,
коли ніч найтемніша, коли навіть зірок на Небі не видно. Скільки років я шукаю… Всього побачив за цей час. Пройшов темряву, пішов далі у Cвіт, а квітки досі не знайшов».

Чоловік сидів і, посміхаючись, розмовляв сам із собою. У нього не було образи, гніву чи роздратування. Він просто хотів знайти те, що, напевно, рано чи пізно кожен шукає у своєму житті… Чоловік хотів знайти свою Папороть-Квітку, тому далі йшов, падав і знову піднімався… Він не рахував днів. Що є важливішим за те, що ви шукаєте? Він дуже хотів знайти те, що йому потрібно… Якщо шукаєш, то обов’язково знайдеш. Іноді несподівано, іноді зовсім не там, де ти думав знайти, але знайдеш…

Чоловік сидів, відчуваючи Землю і Небо всією своєю істотою. Не потрібно знати іншу мову, щоб зрозуміти це, потрібно просто слухати. Шелест листя, шепіт вітру, голоси птахів, запах трави… Навіть темрява не втомила його, він знав, що День настане… темрява важка для тих, хто її боїться. Раптом він зрозумів, що Папороть-Квітка, Квітка-Чудо, КвіткаТаємниця дуже близько. Більше не потрібно її шукати. Вона яскрава, красива і живе просто в нас. Завжди… З самого початку… Весь час вона зігрівала його своїм теплом. Якого вона кольору? Саме така, як ви собі її уявляєте… «Я завжди носив у собі своє багатство», – засміявся Чоловік.

Він розповість про це тим, хто теж шукає. Найцінніше в нас самих… Кожен несе свою Папороть-Квітку, і вона не може зникнути! – посміхнувся Чоловік. Так просто… Так просто він зрозумів це…

Зміст

Птах хотів знайти край Неба

Птах хотів знайти край Неба…
Скільки разів він запитував у інших птахів, де він, але ніхто не знав. «Навіщо воно тобі?» – чув він у відповідь, і йому ставало так незручно, ніби він хотів пізнати те, що нікому не треба знати. Запитати себе, чому так сильно, до болю, йому хочеться це дізнатися, Птах не міг.
Тому якось, злетівши в висоту, він зрозумів, що саме сьогодні почне шукати той Край Неба.

Попрощавшись із друзями, він піднявся в Небо і скоро зник в синюватому серпанку, вище за всі хмари. Незабаром зникли і всі розмови про нього, тільки іноді вертлява Сойка повчала своїх дітей: «Не дивіться так довго в Небо! Не треба… Дивіться нижче, туди, де є їжа». Минуло багато часу, а Птах все не вертався. Де він і що з ним, не знав навіть Вітер…

А Птах тим часом шукав відповіді на свої запитання та, знесилений, летів і летів над нескінченною низкою озер, полів, річок, лісів. Вони змінювалися, ніби картинки, що складаються в калейдоскопі з тих самих елементів, але щоразу по-різному. Летів, іноді зупинявся, розправляв
втомлені крила, дозволивши собі трохи відпочити та послухати звуки Землі, які за час подорожі стали зовсім незвичні, навіть трохи чужі.

Навпаки, розпачу в цих поки що безрезультатних пошуках у нього не було. Просто поступово приходило розуміння, таємниче та дуже сильне відчуття того, що все, що довкола тебе, не має кінця… І саме це надихало Птаха, давало сили летіти далі. Навіщо? Напевно, щоб тепер пізнати самого себе, щоб зрозуміти зміст свого існування. Подорож змінила Птаха: він став зовсім білим, навіть сивим. Від довгої дороги кінці крил почорніли, а дзьоб і ноги від вітру, холоду та спеки так
так і залишилися червоні.

Птах шукав і, навіть розуміючи, що навряд він знайде Край Неба, не міг зупинитися… Великий цікавий Світ ставить несподівані питання тим, хто живе в ньому із небайдужістю, щоб потім, бачачи їхні пошуки, так само несподівано допомогти їм із відповіддю. Здавалося, довгі міркування, тяготи у з’ясуванні свого шляху продовжуватимуться до нескінченності. Але приходить потрібна мить, і, наче диво, одразу з’являється блискуча відповідь на те, що
хвилювало так довго.

Зустріч… Чистий погляд, слова, посмішка – відчуття легкості. Як ковток свіжого повітря, приходить відчуття всього існування як явища неповторного, єдиного. Вільного. Хіба щось у цьому Світі може мати кінець? Є лише продовження – от і все…

Птах нарешті зупинився. Не від втоми, не від розпачу: під своїми білими крилами за роки подорожі багато що бачив… Він зупинився від захоплення Красою, яка заглядала в блакитні озера, перебирала вітром свої ліси, пестила квіти, слухала пісні рідної Землі. Летіти далі не хотілося… Та й навіщо летіти, коли Небо не має краю, а Світ нескінченний?

Він склав крила і озирнувся. Птаху було добре видно все навколо. Йому подобалося бути високо. Птах зовсім не хвилювався, що зовсім поруч живуть люди – під час довгої подорожі у нього зник страх… Ось тільки звичка по черзі підіймати ногу, щоб швидше відпочити, залишилася, та голос у дорозі зник… «Як тут чудово! Здається, я ніде ще такої Краси не бачив… Залишуся тут назавжди», – подумав Птах і зітхнув із полегшенням.

«Дивіться, дивіться! Птах повернувся!» – зашуміли внизу чиїсь голоси. Птах побачив серед заростей очерету качок. «А ще Сойка вчора сказала, що він ніколи не повернеться додому», – продовжували говорити вони, всім своїм виглядом показуючи, що інакше ніколи не могло й бути. Птах підняв голову і подивився на Сонце, що сідало за озера, надаючи йому рожевого кольору, і раптом зрозумів: край, який він так довго шукав, зовсім поряд!

Він завжди був там, звідки він сам. Йому стало так добре, ніби не було важкої подорожі, яка, мабуть, і була потрібна, щоб це зрозуміти…

Зміст

Жінка посадила Зернятко

Жінка посадила Зернятко…
Розгладила Землю руками, посміхнулася, глянула на Сонце. Незвичайним є Насіння Жінки…
З нього виростає лиш те, про що мрієш. Багато хто його садив, але не у всіх навіть паростки з’являлися. Кажуть, якщо думки ясні й ласкаві, насіння швидко проростає, а потім
ніколи не в’яне…

Жінка посадила Зернятко… Озирнулася навколо і багато чого побачила… Вона подумала і згадала щось своє, потаємне…Теплі, ласкаві долоні Жінки… Здається, пройшло небагато часу і
з’явилася тонка Стеблинка. Міцніє, тягнеться догори, до Світла… Скільки в ній сили! Може, Сонце чи Жіночі думки допомагають?

Росте Стеблинка…
Незабаром розгорнувся перший листок. Маленький, тоненький поки що. Жінка дивиться на нього і радіє… «Ось і з’явилася моя Віра, – думає. – Віра в те, що кожен на Землі завжди має світло.» Росте Стеблинка – міцніє її Віра…

Дивиться Жінка: наступний листок до Сонца потягнувся… Гарний який! Напевно, Віра допомагає: швидко росте другий листок! Жінка дивиться на нього і радіє… «Ось і моя Надія з’явилася, –думає. – Надія на те, що добро на Землі ніколи не зникне».

Росте Стеблинка…
Гойдає Стеблинку Вітер, ніби колихає. Тихим пошепком їй щось розповідає. Напевно, про те, як вона потрібна всім на Землі. Вже не впізнати в ній тієї тоненької Стеблинки… Третій листок на Сонечку заблищав… Його перші двоє підтримали! «Ось і Любов моя з’явилася, – думає Жінка. Любов до тих, хто на Землі живе». Гладить дбайливо листочки, радіє, на Стеблинку дивлячись, дякує Землі за таку красу.

Посадила Жінка Зернятко…
Скільки часу минуло. Не пропала ця Травинка і не пропаде ніколи! Тягнеться вона до світла! Тоненька, але сильна… Блищать на сонці її листки – Віра, Надія, Любов, такі потрібні на Землі… Радують усіх своєю красою…

Зміст

Живе у Світі Щастя

Живе у Світі Щастя…
В якому місці? Невідомо. Але всі знають, що це таке. Кажуть, що приходить Щастя обов’язково до кожного, хоча б раз у житті… Сіла на край вікна маленька сіра пташка… Крила склала, чекала, може, хтось прийде. Багато часу минуло – так і не помітив ніхто… Далі полетіла.

До інших зазирнула, покликала… Підійшли до неї, запитали: «Що треба?» «Щастя я…», – відповіла ледь чутно. «Хіба ти можеш бути Щастям? – Здивувалися. – Щастя велике,
блискуче, його видно здалеку. А ти маленька, непомітна. Лети, куди хочеш!»

Піднялося Щастя в Небо і полетіло далі. В іншому віконці світло побачила, зазирнула. «Може, вам Щастя потрібне?» – запитала. Там довго думали, міркували, куди його подіти, чи треба воно… «Пробач, не до тебе нам зараз, клопоту не порахувати… Лети далі!» – і віконце закрили… Полетіла…

Довго літала… «Невже я нікому не потрібна?» – подумала. Сіла біля криниці, у воду глянула – себе побачила… «Хіба хтось таку помітить?» – зітхнула і знову полетіла.

Сіла на край вікна маленькою сірою пташкою… Крила склала… Тільки разочок покликала тихенько… Втомлено очі прикрила… Теплі долоні обережно погладили її… «Що ж ти, Щастя, засумувало?» – запитали. Розплющила очі пташка, усміхнулася радісно: «Як ви мене впізнали? Я ж непомітна…»

У відповідь почула: «Спасибі, що зазирнула… Як тебе не впізнати? Справжнє завжди видно… А те, що яскравих фарб та блиску немає – то навіщо Щастя прикрашати?» Засміялася пташка, срібними дзвіночками заспівала… Розкинула крила над тими, хто Щастя упізнав…

Довго гостювала пташка, тільки знову треба в дорогу – скільки ще віконців попереду… Не прощалася – навіщо? Залишила розсипом іскри Любові, Доброти, Радості. Фарбами райдужними сяють вони в серцях і зараз… Світло від них, тому й бережуть.

Живе у Світі Щастя…
В якому місці? Невідомо. Але всі знають, що це таке. Кажуть, що приходить Щастя обов’язково до кожного, хоча б раз у житті…

Зміст

*******

Що таке Життя?
Повітря…
Нескінченність…
Веселка на небі після дощу,
Кришталевий крик журавлів,
Легкість та висота,
Свобода та політ…

Що таке Життя?
Вода…
Вона, як час, змінює все…
Навіть те, що здавалося непорушним.
Хвилі почуттів,
Глибина думки,
Все тече і все змінюється…

Що таке Життя?
Земля…
Зелені долоні листя, яскраві голівки квітів.
Блискучі промені Сонця…
Ми бігаємо по ній босоніж.
Сміємося й радіємо її теплоті,
Наче діти…

Що таке Життя?
Любов…
Вогонь, що ніколи не гасне.
Вона зігріває серце,
Не дає зникнути у ньому Вірі та Надії.
Вона – Краса та Радість,
Вона – Чудо, яке є у кожному…

*******